На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Правилося того дня біля криниці, як на Казанську. Тільки ж правилося в будень, а не в празник. Дивно було нашим сельчанам, а ще ж і панночка в кареті сидить наче з хреста знята. І плаче, плаче. Не можна було дивитися на теє личко без жалю.

      І от одне по одному стають сивківці на коліна й давай усі Бога просити за тую дівчину. І батюшка став, а за ним і сам пан вельможний. А тиша така лягла навкруги: лист на дубах не шелесне, птаха не чути, і люди затихли, немов чогось ждуть.

      Багато потім казали, що бачили, як піднялася над криницею біла хмарка, а з неї вилетів сокіл. Такий увесь закривавлений, а над птахом сяйво, наче хтось невидимий свічку велику тримає. Сів на яворі сокіл, дивиться на пана, суворо дивиться… А тоді змахнув крилами – і його не стало.

      Не всі, правда, це бачили. Але панночка бачила. І пан бачив, злякався: стоїть на колінах, голову схилив на груди, боїться очі підвести – згадалися тяжкі гріхи, та, видать, не покаявся. Тільки просить батюшку, щоб той виніс його дочку з карети до криниці.

      Аж за тиждень панночка почала свої ноги відчувати. Але пан радів і сам ледь не в пояс кланявся нашому батюшці, бо той щодня їздив до криниці і щодня там правилося. І щодня панночку опускали в цілющу воду.

      Бачить пан і дивується – його дочка розцвітає на очах, наче квітка в Божому саду. А батюшку вгледить – спалахне личко, засяють очі й простягає йому руки назустріч, щоб із карети виносив. Обніме за шию і горнеться до грудей, ще й в очі зазирає, та так зазирає, що батюшка не може свого погляду відвести. Поки несе панночку до криниці, світу не бачить.

      Настав час вертатися додому. А панночка чорніє з лиця, дарма що на ноги спинається і ступає потихеньку, коли хтось під руки підтримує.

      Раз чує батько, як його донька говорить до батюшки: «Мені світ тільки отут відкрився. І я відчуваю, що без вас не житиму. Я залишуся в цьому селі, коли ви…» Що їй на те відповів батюшка – пан не розчув, але щось про свою обітницю Господу. Злякався московит, зазбирався додому, вже й до батюшки озивається не так прихильно. Про себе колодником називає, каторжником. Видно, щось прочув-таки. Слугам своїм наказав, щоб дочку пильнували. Та хто там упильнує, коли закохане серце і проти вогню стане.

      Почала донька просити батька залишити її в цьому селі. «Я, таточку, помру без нього, – і очима показує на батюшку. – А тут будемо людям служити, школу відкриємо. Це ж не село – це Божа благодать. Недарма ж Господь вам сюди стежку показав і мене з такої біди визволив». Тільки що то панське серце – крижина, яку зима студить. Визвірився на дочку, аж коні смикнулися, дарма що біля ікони Божої матері стояв. Кричав і на батюшку. Про Сибір кричав, про каторгу. Докричався, сучий син. Зблідла донька й наче зів’яла, а потім похилила голівоньку і тихо: «Воля ваша, тату, як ви так…» Що воно тоді в її сердечку зробилося, хіба ж хто знає? Але зробилося.

      Ночували пани весь приїзд у сільського старости. Там так красиво: з одного боку озеро, за ним луг, скільки око сягає. З іншого СКАЧАТЬ