На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

      А що Микита? Самотиною блукав по лісу, бо вже тоді батько брався передавати йому все, чого вмів сам: як до звіра заговорити, як замовляти кров на рані, біль у ногах. От тільки біль у серці не вчив замовляти, а воно в парубка щодень дужче боліло. Він і сам не знав, від чого той біль. Любив Ївгу, бо нікого ріднішого для своєї душі не відчував. Любив і батька, але якось так, ніби на відстані. А мачуху боявся, хоча та до нього як до рідного. Щось мучило Микиту, душило, ніби зашморг на серці.

      Не раз, коли небо затягувалося темними хмарами, лякався Микита. А вже як грім загримить, здавалося, що хтось могутній свариться з небес. Він тоді падав на коліна й молився. Знав багато молитов, але відразу наче всі забував, тільки «Богородиця» та «Вірую» в пам’яті залишалися.

      А то якось гукає Прокіп Микиту на придуху до озера, що за Чорним рогом – ліс такий із самого дуба. Далеченько йти, а снігу намело… І ще мете. Кулина сердиться: «Наче їсти нічого, що в таку негоду з дому виходите». Воно б послухатися чоловіку, а він тільки зиркнув, наче вдарив дружину. Потім підійшов, по голові погладив, а в очі вже не дивиться.

      Ледве добилися до того озера. Батько ступив на лід і йде, не озирається. А тоді відійшов подалі від сина і як закричить, аж лід під ногами затріщав, а в Микити на голові волосся заворушилося. Та потім ще страшніше стало, коли на той крик із заметілі, озвалося щось так само дико.

      Батьку під ноги вода тече, а лід не провалюється. І стільки риби в тій воді… Прокіп узяв дві щучки, кинув до Микити: «Бери, сину, і біжи додому, а я вже не вернуся. І чуй, синку, Ївгу відірви од серця, як хочеш, але відірви. Послухайся батька, синок! – А в самого очі кров’ю наливаються, руки сторчака стають. – Послухайся! – Упав на коліна просто у воду, – бо насіння у нас вовче і рід наш проклятий давно! Сюди більше не приходь і матері накажи. Тепер біжи й не озирайся!»

      «Прости-и. У-у-у», – чулося навздогін, коли Микита побіг, як батько наказав. Лише коли Чорний ріг проминув, спинився, прислухався. А потім упав у кучугуру й заплакав.

      Додому прийшов, як добре споночіло. Стоїть під вікнами, а в хату не йде. Аж чує Кулинин плач, і Ївга плакати заводить. Зайшов, кинув рибу на підлогу й мовчить. Кулина спочатку тільки дивилася: то на рибу, то на пасинка, а потім заломила руки над головою і заголосила.

      Нічого не втаїв Микита. І про вовче насіння розказав. Ївга плаче, а Кулина стогне. А потім враз ніби схаменулися обидві – дивляться на Микиту, наче в нього вже сіра шерсть на обличчі проступає. Так і спати полягали, тільки Ївга коло Микити лягла, обняла гарячими руками, пригорнулася. Щось шепотіла до нього, аж поки й позасинали обоє.

      Не вийшло в Микити відірвати Ївгу від серця. А вона й не давалася, щоб відірвав. Так уже любила, наче доживала день останній.

      Просить Микита, щоб дівка додому верталася, – вона й згоджується, тільки: «Ось нехай потепліє – і піду». А коли потепліло – знову: «Та нехай уже на тому тижні». Бачить СКАЧАТЬ