На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

      Коли мати вбігла на подвір’я, сусіди замовкли, а баба заголосила, мов за покійником.

      – Що це ви робите? – чомусь пошепки мати запитала тих, що руйнували дах, але вони не почули. Тоді вона вхопила вила, що стояли під хлівом, і кинулася до драбини. Але високий чоловік у капроновому капелюсі підскочив до матері та смикнув обома руками за навильник.

      – Здуріла, чи що? – потяг навильник до себе. Та він не розрахував сили відчаю людини, на очах якої руйнували її домівку. Мати шарпнула навильник із незнайомцем так, що той відлетів під самісіньку стіну хати і, спіткнувшись через куль, упав навзнак. Його капроновий капелюх злетів із голови, покотився до порога й повільно-повільно впав, мовби вклонився розтерзаній хаті. У цей час до матері підскочив дядько Степан і забрав із умить ослаблих рук вила.

      – Що ти, Пашо? – дорікнув заспокоюючи. – У тюрму захотіла за такого гада?

      Мати заплакала:

      – Куди я з дітьми дінуся? Під вербами, чи що, буду жити? – схлипнула тихенько, немов скривджена дитина, яка знає, що пожаліти її нікому.

      – Не під вербами, Пашо. – Дядько залишив матір і підійшов до незнайомця: – Ану, забирай звідси своїх бандюг, бо, її-богу, поприбиваємо.

      – Ти хто – хазяїн? – запитав той, обтрушуючи пилюку з напрасованих штанів.

      – Якби я був хазяїн, ти б давно рив носом землю до Чернігова. – Дядько підніс важкого селянського кулака до самого обличчя незнайомця. – Хазяїн хату строїть там, куди ви, сучі сини, його виселили.

      – Я що, я чоловік маленький, – позадкував уповноважений від дядька. – Мені наказали хати розкривати в тих, хто довго не виїжджає, а я що? Хлопці! – гукнув на дах, де з висоти незадоволено дивилися на селян засуджені за злочини, що відтепер стали страхом і карою для цих беззахисних людей. – Злазьте! – І, вже сідаючи в заляпаного багнюкою «бобика», кинув матері: – А ти передай своєму хазяїну – якщо до осені не виберетесь, то і зимою хату к бісу розвалимо.

      Ще не раз потім цей чоловік привозитиме зеків у село, але вже автобусом. І кричатимуть люди від безсилля й горя, і клястимуть усіх підряд: і владу, і свою долю, і тих, хто трощитиме ломами й сокирами їхнє життя.

      Через тиждень у напіврозкритий дім ударила блискавка, і до кінця літа ми жили в хаті з обгорілими сінцями й без даху.

      Щодня із села хтось виїжджав, і щодня на одне печище, на один пустир більшало. Сходилися проводжати, прощалися. І плакали на подвір’ї ті, хто від’їжджав, а їм услід лягала туга тих, хто залишився – уже ненадовго. Скільки тої печалі, скільки того суму везли переселенці в чужі, незнайомі села! І де б вони не жили, куди б не переїхали, вони не стануть ані жукітцями, ні халявинцями, ні шестовичанами… Аж до самої смерті вони будуть сивківцями. І дітей їхніх, уже народжених у нових хатах, теж будуть називати сивківцями. І часто це ймення звучатиме з презирством, зневажливо з уст корінних жителів щодо переселенців, які довго житимуть сивківськими СКАЧАТЬ