На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

      с. Красилівка, 9 лютого – 12 березня 2016 р.

      Чорний кінь

      А човник мій пливе. Тільки холодна вода хлюпає під веслом. Ось тут, між вершечками лози, пропливу. Тут глибоко – я знаю, бо, коли сухо, та лоза вище від мого зросту.

      Весло не дістає дна, значить, вода ще піднімається. Тепер точно і нашу хату затопить. Озираюся на грудок, де хата, й віддалік бачу, як жовто-сірі хвилі підступають до самого тину. Вже й перелазу не видно.

      Човник шурхає днищем по бабиному городу й пристає у саду, неподалік від яблуні. Ох і кислиця, а баба чомусь її любить. Мо’, через те що дід Яків садив перед тим, як на війну йшов.

      – Бабо-о-о! – гукаю на всеньке Новоселище. Чого кричу, як оно моя баба, стоїть на порозі, наче когось виглядає. Часто вона так стоїть. І подовгу дивиться на дорогу. Тільки тепер і дорогу затопило.

      – Це ти? – питає, наче сама не бачить. – Прив’язуй човна дужче, бо знесе за водою.

      Я слухняно вертаюся до човна. Бо насправді я дуже слухняна. Усіх слухаюся і слухаю. Особливо мою бабу Прісю.

      Вона й досі в мене перед очима. З пам’яті не стерлася жодна рисочка на худорлявому вродливому обличчі. От тільки ніхто не знав, скільки лиха їй наробилося через ту вроду. А я знала. Баба мені розказувала, коли блимав каганець у печурці, а на стрісі гарцикувала хурделиця. У куточку перед іконами стояла на колінах і молилася баба. Я завжди терпляче визирала з печі, а було, й засинала під оте її, ледь чутне: «…Мати Христа Бога, принеси нашу молитву Синові Твоєму і Богові нашому…»

      Коли Пріся тільки почала дівувати, закохався в неї хлопець Карпо, Пелехатого Грицька син. І так закохався, що проходу не дає. Воно б нічого, тільки у дівчини інша любов була. Така, що паморочилося в голові, коли бачила молодого панського лісничого. І лісничий задивлявся на дівчину. Іще б не задивлятися: бровенята як намальовані, очі сині-сині, ще й рум’янець на всю щоку. У стані тонесенька. А коса спадає до пояса, і чорна-чорна… Хоча й не було в нашому роду ні циган, ні ще якихось інородців – так баба казала.

      Під осінь Карпо говорить до Прісі, що сватів засилатиме, а та сміється й про гарбуза натякає. І не знати, чи жартує, чи серйозно.

      – Я вже і вдома сказав, – підступає парубок.

      – Нащо казав? – стенала плечима дівчина. – Я ж за тебе не піду.

      – Чому? – допитувався Карпо. – У мого батька воли й коні…

      – І в мого батька воли, – посміхалася Пріся. Сумно так посміхалася. – І коні.

      Що вже злагідна була, а тут – ні, й слухати нічого не хоче.

      Зрозумів Карпо, що осоромить дівчина – піднесе гарбуза. Та й почав насміхатися над її вродою. Тільки вийде та на вулицю, а він голосно: «Прісе, а почім твій батько рум’яна купував на ярмарку?» Або підійде, нахилиться до самого дівочого личка: «Таки сажа на бровах, а я думав, не намальовані». Багато хто підсміюється, а в Прісі сльози на очах. А одного разу, коли СКАЧАТЬ