На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ І то не дитина, а щось схоже на кошеня з величезними очима, манюсіньким носиком, під яким кривилися дві тоненькі смужечки губ. І тільки-но вийшло з лона матері, ті смужечки так розтулилися, що повитуха ледь не впустила немовля додолу. Бо скільки й приймала дітей на світ, а такого крику не чула.

      «Це якесь причинне», – подумала, зиркнувши спідлоба на стару Михулиху, яка ось уже скільки стояла в неї над душею і тепер, побачивши дитя, не стримувала свого обурення:

      – Знову дівка. Люди добрі, та це ж кара Господня, а не невістка. Дівки, дівки… І куди їх теперечки дівати? У людей повна хата хлопців, а ця… Родить і родить самих дівок, хоч утопися. А це ще й на дитя не схоже. Докійко, подивися, а хвоста в неї немає?

      – Таке скажете… – Повитуха зніяковіла, та все ж повернула дитину до баби дупкою.

      – Слава Богу, – видихнула Михулиха, – а то я вже подумала… – Що подумала – не договорила, бо вийшла з хати в комору, щоб узяти щось та віддячити повитусі.

      Оте мале крихтенятко на все життя стало придибенцією не тільки для Михулихи, а й для її сина і для своєї матері. Ще коли впоперек лавки лежало – нічого було, а як зіп’ятися на ноги – заплакала гірко Параска: маленьку Ївгу ніжки не тримали. Коли пробувала встати, простягала рученята й падала. А вже як потім пручалася, кричала й кусалася, коли хтось хотів її підняти, – хоч із хати тікай.

      Першим не витримав Лука. Запріг коня у воза, поклав два оклунки: один із житом, другий із борошном, лантух із сухою рибою, добрий шмат сала і сувій тонкого полотна на додачу. Посадив дружину з донькою і повіз аж за Лошицю – кручу над Рікою. Казали люди – не одна біда кидалася з тієї кручі у вир.

      Тільки не спинився Лука на кручі, лише зиркнув униз і вдарив коня пугою, аж виляски пішли по воді. Казав Щур Петро потім, що бачив Михулю з Параскою, як ті їхали кудись, але дитяти з ними не було.

      Хто повірив, а хто ні, що Михулі Ївгу в якесь Озерне до родички бездітної одвезли, але батюшка перед Спасом погукав Луку до сповіді. Та й не стало потім розмов, наче й не було в селі цього дитяти.

      Не взяв гріха на душу Лука Михуля, бо таки насправді відвіз найменшу доньку до своєї родички, хоча та й переказувала, що прийняла в прийми вдівця з хлопчиком. А що то була за родичка – таке. Змалку зналася на травах, а її чоловік – страшно й сказати на чому знався. Чи з ким. Гостинцям дядько зрадів, а дитині – не дуже, а потім махнув рукою – не його біда – Кулинина. Зате сину Микиті забавка буде, як підросте.

      Чогось в Озерному тоді мало жило людей. Звіру, правда, всякого водилося. Було, що і ведмеді заходили. Але частіше вовки й лисиці, та ще дикі свині. Од цих шкоди найбільше – так рили городи, що часом жита й на насіння не лишалося. Отоді і йшли озеряни до Прокопа – не за позикою. Що в того Прокопа позичати, як він тільки й знає, що знає. За тим його «знає» і приходили селяни, коли вже не було спасіння від тих диких кабанів.

      Тільки ж Прокопу байдуже до чужих людей і свиней – не в його ж городі порили. У нього не риють – миша у двір не втрапить, а не те що лосі чи лисиці – таку чоловік СКАЧАТЬ