Название: На тому боці (збірник)
Автор: Валентина Мастєрова
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-617-12-3279-2, 978-617-12-3278-5, 978-617-12-2556-5
isbn:
Покосив іще трохи, а коли дуже засмерділо, зайшов у ліс, приліг під явором і задрімав. Прокинувся від того, що пити хочеться, аж смага на губи лягла. Видно, таки дихнув болота. Туди-сюди, а де тієї води взяти, як із собою не приніс? Він знову ліг і знову заснув. Та так заснув, що аж до ранку. Прокинувся – уже сонце сходило. Лежить і не придумає, де він. Луп угору, а на яворі, між гіллям, вид жіночий. Архип і вкляк. Думав, русалка, бо їх у нас тоді водилося… Увечері стежкою через жито страшно пройти, а що вже купатися поночі – мало таких сміливців було.
Думає чоловік: отут русалки залоскочуть і ніхто не знайде. І вже не лежить, а на коліна став. Молився, а потім посміливішав. Почав роздивлятися, аж поки роздивився, що то за вид такий вийшов на дереві. Чудний, наче й схожий на когось, тільки краси небаченої. Обіперся, щоб із землі підвестися, а воно під рукою мокро. Архип розгорнув траву, а там джерельце пробивається. Припав чоловік до того джерельця, п’є і напитися не може. Такої доброї води скільки й жив не пробував. І воно ж у тілі зробилося, наче тиждень тільки їв і спав. Аж дивно, скільки сили прибавляється… І дурної прибавляється. Отієї, як його… Ну, через яку діти народжуються.
Звів Архип очі на дерево, а там нікого й нічого. Здвигнув плечима, узяв косу, закинув на плече й зовсім на собі не чує – легка, мов пір’їнка. А коса в Архипа ще батькова, з козацької шаблі кована.
Іде чоловік до села, і так йому на душі, наче він увесь світ любить, узяв би й приголубив кожну жінку, кожну дівку. Аж тут трапляється стара Ївга Курятниця. Не через кури так її дражнили, а що жила в курені по той бік Хозарського озера. І влітку, і взимку жила. Ще й боса ходила всенький рік. Уже на старості зголосилося село їй хату звести. Не схотіла. «Мені, – каже, – і в курені добре. Це вам хати нужни, а мені в них трудно». Та чого там правду скривати – велика любов колись відірвала Ївгу від людей. Але така, аж страшно сказати.
Дивна баба. В очах вічний смуток, а руки худющі, наче гілляки з корчуватого дерева. Ще й одяг – саме дрантя. І смердить димом і якимось травами. Більшість гидували Ївгою, особливо молодші. У курінь не заходили – вошви боялися. Хоча ніхто й не бачив на бабі вошей, бо спала вона на зіллі, що відганяло не тільки комарів і мух, а й усяку нужу. Хліба, правда, родичі виносили, коли переїжджала човном у село. Але то нечасто.
Архип здивувався. І не через те, що побачив Ївгу, а як зрадів їй, наче рідній. Вітається, ще й кланяється бабі в пояс. Отак би витяг душу й віддав. Аж злякався самого себе. А Ївга поштивості його злякалася. Дрип-дрип до човна, прив’язаного до верби. Махнула веслом, наче замахнулася на Архипа. Хитнувся човен – і від берега. Уже на середині озера опустила весло у воду й довго сиділа, аж поки бистрина почала зносити човен униз до Ріки – так у селі колись називали Дніпро. Ріка – і все. А Дніпро – то вже для знаючих, що ходили на човнах аж до Чорного моря. Тільки давно те було. Так давно, що лише в пам’ятку й зосталося.
Постояв СКАЧАТЬ