На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ полізли нагору й почали розбирати хату. Вже по обіді на її місці стояла сама піч, іще тепла, бо мати вранці витопила.

      – Нікуди не розходьтеся, – попередив нас батько, коли машини були навантажені й уже готові в дорогу. – А де баба?

      – Он, – показала я пальцем на піч.

      На голому черені сиділа баба, прихилившись до комина.

      – Мамо, ну що це ви? – Голос у батька затремтів. – Годі вже, злазьте. Давайте я вас ізсаджу. – І він простягнув руки до баби, мов до малої дитини. Але вона ніби не бачила. – Кажу – їхати треба, – опустилися батькові руки.

      – Не поїду я. Отут і буду жити, раз хату мені не залишили. А ви їдьте. – І сердито відвернулася від батька.

      – Мамо, мамо. – Батько докірливо похитав головою, важко сідаючи на припічок, і дістав цигарку. – Чи мені без вас горя мало?

      Але баба ніби не чула, вчепилася руками в якийсь вузлик і мовчала.

      У цей час водій однієї з машин вирішив розвернутися на подвір’ї, щоб виїхати на дорогу. Розвертаючись, бортом зачепив крайню вербу, зніс добрий шмат кори і розірвав стовбур.

      – Тобі що – повилазило!? – підскочив до нього батько. – Не бачиш, що на дерево їдеш?

      – А тобі його жалко? – Водій вийшов із кабіни. – Он усе пропадає пропадом, а ти – дерево. Знайшов, що жаліти.

      Але батько витяг із кишені чорний складаний ножик, обережно провів рукою по знівеченому стовбуру, на якому, ніби кров на свіжій рані, виступив мутний сік. І саме цієї хвилини мені здалося, що поранене не дерево, а батькова душа. Саме цієї миті, коли він ножиком обрізував рвані краї стовбура, я бачила, як страждає батько. Уже не було хати, уже не було двору, але ще були оці верби, осипалися в траву пахучі груші-дички, і все тут було до болю рідне, і не вистачало сили отак враз поїхати звідси назавжди.

      – Нащо це ти, Миколо? – підійшов до батька дядько Василь. – Однак пропаде.

      – Чого вона пропаде? – Батько спішив зачистити дерево й не відривався від роботи. – На весну молодою корою затягнеться і буде як нова, – пожартував невесело.

      – А ти хіба не будеш пилять? – Дядькові очі стали вузькими щілинками. Він часто мружив їх, наче боявся, щоб хтось не побачив там приховану думку.

      – Ні, нехай живуть. Я їх садив, щоб росли. – Батько провів рукою по білому, вже гладко затесаному стовбуру.

      – Тю, дурний. Стільки дров – на дві зими вистачить. Не ти, так хтось інший поріже. А втім, дивись сам… – І щілинки дядькових очей сховали недобру думку.

      Знову настало літо. На новому місці нас, переселенців, була ціла вулиця. Хто переїхав раніше, уже обживався, а хтось лише вселявся в недобудовані хати. Кожну новоприбулу сім’ю зустрічали всією вулицею. Розпитували, що там удома, хто іще виїхав, а хто лишився. Наш сусіда, дядько Василь, зводив собі будинок у самому кінці вулиці. Якось під вечір виглядала мати корову з паші й побачила, як до Василевого двору під’їхали автомобіль і трактор з причепом.

      – Миколо! – гукнула вона батькові, СКАЧАТЬ