З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з одної руки, зігнувши навпіл, бо в іншій у мене висів кошик з молоком, сиром і ковбасою. Ніхто чогось свіжою пресою в той день не зацікавився.

      Ну й даремно. Бо в газеті також зеленими буквами публікувалися вірші поетеси з Дори й постанови міськради. А на додаток звіти нашого Природного парку про санітарну вирубку ялинок і про антисанітарну їх висадку. Але мемуари – ще ніколи.

      Отже, я вилізла з тягарем кошика і власної значущості на четвертий поверх, намазала собі великий бутерброд із маслом і неграмотною ковбасою і ще раз сіла читати себе. Та навіть не читати – бо було якось страшно і соромно повторювати хоч вголос, хоч подумки тобою ж написані слова, це нескромно! – а дивитися. Було якось дуже дивно – як то вони раптом стали надрукованими. Це ж ніби по-справжньому бути журналістом.

      Поки мене розпирало від слави, шматочок відкушеної вудженої ковбаси вивалився з рота просто на слово «писачки». Я акуратно підібрала той шматочок і з’їла.

      Наталя Петрівна теж мала певні ідеї щодо ковбаси. Власне, через Наталю Петрівну й художню школу і з’явилася ця стаття. Була вона прямим наслідком моєї перемоги на конкурсі юних писанкарів. Грошова премія (несосвітенна сума) і публікація замітки на тему. Про замітку на тему Наталя Петрівна подбала окремо. Знала, яка з мене заповзята писака всього, що під руку попадалося, – і яєць, і загальних зошитів у клітинку під целофаном, котрий можна було потихеньку віддирати від оранжевої паперової обкладинки, коли не йшло натхнення.

      Отак я, віком десяти, а то й одинадцяти років, видала на папір канонічну фразу: «Згадую, як учителька Наталя Петрівна вклала в наші маленькі, ще невмілі руки писачки і ми повели ними кожен по своєму яєчку». Там ще було щось про тремтячі лінії, здається. І про те, як ми прогресували в писанкарській справі, кінець кінцем.

      – Шо, Ірка, знаєш, шо будеш з грошима робити? – питала, віддаючи мені мій гонорар, Наталя Петрівна.

      Мені було незручно від такого інтимного питання. Я буркнула гірку правду:

      – На пса відкладу…

      – Ех. Я б на твоєму місці пішла, купила два кілограми ковбаси і кинула маман на стіл: бачте – і я в цьому домі заробляю!

      «Яке марнотратство!» – подумала б я, аби виростала не на українських і світових народних казках. Але насправді подумала, що воно, звісно, так гордо і сміливо, але ковбасу всі з’їдять, а пса я так і не матиму. Ковбаса псові не рівня.

      Отже, ковбаси з гонорару я не купила, і навіть не замотала в газету ту, куплену за мамині гроші. А тільки, читаючи себе тоді, впустила шматочок з відкритого в захваті рота. Ковбасне пророцтво здійснилося пізніше!

      2009

      Мої ковбаси

      Чому діти часто ненавидять делікатеси чи, як їх колись у нас називали, дефіцитні продукти? А от уявіть, що вам у віці п’яти років хтось запихає до писка устрицю, политу соком із розчавленого лимона, і приказує: «Їж, дитинко, – це такий делікатес!» Чи смакувала б вам та устриця? З першої спроби – навряд. Ви її, скоріш СКАЧАТЬ