З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу З роси, з води і з калабані - Ирена Карпа страница 6

Название: З роси, з води і з калабані

Автор: Ирена Карпа

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-4664-8, 978-966-14-3902-2

isbn:

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      …Потім так і повелося, що до мене все життя тягнулися бродячі собаки й божевільні. Тобто ті, кого нормальні люди вважали трохи «ку-ку». Чи просто дивними, чи небезпечними, чи непередбачуваними. Збожеволілий в армії хлопець Ігор, що міг дружити тільки з дітьми в Черкасах, ексцентрична тбіліська га-леристка Ліко, що жила у своїй порожній галереї з велетенськими вікнами на вулицю й заробляла тим, що танцювала під скрипучий магнітофон із «хаванагілою» на вулиці. Хитроокий хіромант, що жив на горищі понад драмтеатром у Франківську. Просто якісь хлопчики й дівчатка, що при нагоді спілкувалися з інопланетянами і точно знали, що скоро світові кінець, але в них є ідея, як усе порятувати. Чудові люди, одним словом. Але ніхто, ніхто з них не затьмарить пам’яті про найпершого дивака у нашому з Андрієм житті.

      У Дяді Антона була борода Араміса і такі ж чисті арамісівські очі, що завше дивились удаль. Кудись туди, куди вже не поширювалася влада пекельної Явдохи і де нарешті можна було залишити безкінечні кола перероджень довкола садка «Гірський струмочок».

      Похара – Яремча, 2010–2011

      Триб’ют Німецькому Пупсику

      – Поїдемо до Німеччини! – оголосила мама восьмирічній мені, і звучало це десь так само реально, як коли б нашому вісімдесятирічному сусіду Шуріку запропонували полетіти в космос.

      Отже, мене брали, а дворічну Галю – ні. Це означало головне: нікого не доведеться бавити і всі солодощі діставатимуться виключно мені, а на всі нові іграшки я і тільки я матиму право першої ночі! Ага, ну так. Іще картинні галереї, музеї та інші другорядні речі.

      Для того щоби кудись поїхати за межі Радянського Союзу, треба бути вклеєним у мамин паспорт.

      – Підемо у фотоательє, – постановила мама. – Треба тобі паспортну фотографію.

      Я вже десь чула, що паспортна фотографія – то надзвичайно важливо. Бо потім, у старості, коли забудеш, яким ти був, тільки з паспортної фотографії про себе й судитимеш. (Лишенько! Нащадки, глянувши на мій уже «дорослий» паспорт, вважатимуть мене закоренілою рогулихою з прямим проділом, чорним гольфом під горло і яскраво-салатовим піджаком поверх того гольфа… Та ще й лице в ті часи модно було робити серйозне, ба навіть звірське, і вбережи тебе Боже всміхнутися!)

      Тоді, як і на описаному сімнадцятирічному фотороботі, я страшенно довго вибирала, що б то вбрати на мою першу закордонну фотографію. Мучилася. Знімала одне й натягала інше. Кольори ніяк не підходили. Нарешті в кастингу переміг рожевий спортивний костюмчик. (Це при тому, що фото було чорно-біле…)

      Мама акуратно підстригла й причесала мені гривку. Я сіла на стілець до фотографа з рівною спиною й дуже рівним ротом – жоден кутик нікуди не смикнувся, як і жоден м’яз на обличчі радянського громадянина, що збирається за соціалістичний кордон.

      Якби мене тоді хтось із офіційних представників посольства чи офіцер на кордоні спитав про мету поїздки, я б відповіла:

СКАЧАТЬ