З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ німецькому домі, де ми зупинялися в батьківських друзів, але жодного разу – в якому-небудь загумінковому дитячому світі, де його можна було б КУПИТИ.

      На самому початку я видивлялася за своїм Пупсиком у Польщі. Польща на той момент асоціювалася в пересічного українця, не обтяженого пам’яттю про родичів після операції «Вісла», зі всеохопним Базаром. І до того, як у Польщі почали ВСЕ купувати, в Польщу спочатку ВСЕ продали.

      Возилися до Польщі всі різновиди надбання радянської промисловості – від ковзанів і розеток до туалетного паперу. Бізнес-мова, відповідно, творилася на місці. Коли хочеш продати, то й китайською заговориш. Спитайте у мого тата – він до Китаю по пуховики їздив.

      – Каліфана, длюга, длюга! – кричали там ґрона китайців. – Пухавіка, пухавіка!

      Так я його все й запам’ятала. І аби мене, не дай Боже, злапали були за нелегальним переходом китайського кордону, я б тоді приблизно цими словами й оперувала. А лишили б живою, то без акценту сказала б «сяй сяй» («дякую» по-нашому).

      Дядя Володя Наконечний, наш сусід і друг мами з татом, до Китаю не їздив. Але в Перемишлі цілком професійно розпродував здобутки радянського виробництва. Той самий туалетний папір, приміром.

      – Папєж до дупи! Папєж до дупи! – тоном ранкового продавця газет кричав дядя Володя.

      І де йому було знати, що «папєж» польською – ніякий не папір, а сам справдешній Папа Римський. Як його не прибили ревні католики – незрозуміло. Але везіння мав ще те, бо весь свій папєж порозпродував.

      А жінки, що продавали штучні троянди, самі було ледь не побили своїх польських покупчинь. Троянди були різних відтінків червоного кольору: від пурпурного до ніжно-рожевого.

      – Ілє те бляді?… – цікавилися польки ціною, і наші жіночки самі наливалися фарбою не гірше за найнасиченіші троянди.

      – Та, пані, та де ви такі слова кажете?! – обурювались жіночки. – Де бляді, які бляді?! Їх у церкві ставити можна!

      Польки знизували плечима і йшли до інших продавчинь купувати собі ті бляді – перепрошую: бліді, світло-рожеві троянди.

      Моя мама була жінка практична: як то їхати дурної через Польщу і не зайнятися Активністю Всіх Українців – не продати Щось і Щось не купити? Так що ми теж пішли на Базар і Щось повикладали на газетку. Правда, простоявши на спеці пару годин і взявши нарешті до уваги слова нашого інтелігентного тата, що вже і сяк, і так нервувався з приводу того, що ми ж то, взагалі-то, в гості їхали, а не отак-во тут час втрачати, мама змилостивилася над польськими клієнтами, і попит умить перевищив пропозицію: розпродали рештки викруток, бритв і якихось незрозумілих мені ґумок за безцінь, аби їхати далі з легкою душею й багажником.

      – То єст пані цурка?! – шоковано-улесливо цікавилися вдоволені наші покупчині, великі, білі й розкішні, оглядаючи худеньку маму й огрядну мене. На вигляд між нами важко було провести двадцятирічну різницю.

      Мама СКАЧАТЬ