З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ оця корона, приміром, нічогенько б мені пасувала, а кольє б на трельяжі собі висіло, око тішило. Чаша ота – ну, вона так собі. У бабці в Черкасах таких, із золотом, повно в серванті. Хіба що камінці з неї повиколупувати…

      (От пишу це все й усвідомлюю: дідька лисого мені коли тепер візу дадуть до Німеччини. Точно вирішать їхні компетентні органи, що плекала я каварний план грабунку культурної спадщини понад двадцять років…)

      Звісно ж, у певний момент мене загризла совість і я схотіла якось компенсувати чорні думки внесенням Краси у Всесвіт:

      – Ма… Я би щось помалювала.

      Мама, зрадівши, що причастя до світового образотворчого мистецтва надихнуло і її непересічне чадо на створення бодай чогось, миттю роздобула мені великий ватман, фломастери й акварельні фарби.

      – Шо – це всьо?… – скривилась я.

      Ну, та бо ж нам із Галею на той час Цьоця-з-Канади передала була аж шістдесят (!!!) фломастерів усіх можливих на світі кольорів. І нам їх спершу було дуже жалко вимальовувати, а коли вони почали підсихати і неминуче стала наближатися перспектива заливання їх дікалоном, мистецтво в домі закипіло. Ми малювали всіх можливих принцес, замки, коняк, квіти, подарунки, зірки, сонце і навіть залізницю.

      У домі, де нас прийняли, був хлопчик, трохи за мене молодший. Зовсім мала різниця в цьому віці означає прірву. Заколегувати з цим істинним арійцем, що мав біляве волосся, гостроконечні день-народженнєві ковпаки і писклявий голос, мені б не вдалося, навіть якби ми розмовляли однією мовою. У нього було море іграшок, але того, Єдиного, поміж них не було. А кому цікавий не-власник Пупсика?…

      – Мам, диви, шо я найшла… – Я простягнула мамі немаленького номіналу купюру, випорпану десь із-під ліжка дитячої кімнати.

      Мама миттєво віддала її батькам Білявої Бестії.

      – Звідки у малого такі гроші? – здивувалася тоді вона.

      А я тепер-от сиджу і думаю, що то воно було: розкидався той малий так хвацько кишеньковими грішми, поцупив їх у батьків і невдало сховав чи все-таки самі батьки – а точніше, нова дружина татового друга – в такий спосіб нас перевіряла: привласнить чи ні мала українська незґраба красиві дойчмарки?…

      Я завжди бачу в людях краще. Але знаю про справжнє.

      Наївшись донесхочу омріяних булок із маслом, шинкою й салямі, я пішла нагору, в кімнату до малого (де мене тимчасово поселили, виселивши законного власника), малювати. Намалювала красиву церкву з золотою банею, багато людей і будинків. От, думаю, залишу тут на згадку малюнок – хай бачать, як у нас на Вкраїні гарно. Старалася. Залишила все те душевно розфарбоване аквареллю на видноті, аби висихало. А сама пішла вниз, на кухню, до дорослих. Бо «несхочу» не має меж, коли йдеться про бутерброди без супроводу зупи.

      Аж ось за якийсь час туди ж, після візиту в дитячу кімнату (це було зрозуміло з гуркоту дерев’яних сходів), навідався білявий пуцьвірінок. Він узяв мене за руку (дорослі схвально вигукнули «О!», й мені довелося всміхатися) і потягнув СКАЧАТЬ