Название: З роси, з води і з калабані
Автор: Ирена Карпа
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-14-4664-8, 978-966-14-3902-2
isbn:
Мій тато, теж молодий, але геть не прищавий, та ще й одягнутий не так жахливо, як усі ці наші, підійшов до прилавка й милостиво переклав тітоньці, що треба було цьому нащадкові асвабадітєлєй.
– Спасіба! – сказав нащадок, такий зворушливий у своїй певності, що от нарешті знайшовся хоч один німець, що добре вчив у школі вєлікій-магучій-Рускій-Язик.
А інша тьотька, товста і з хімією, вже в іншому відділі допитувалася у безпорадної продавчині:
– А ткань гедееравская? Ткань, спрашиваю, гедееравская?!!
Тільки тато чогось їй нічого перекладати не став.
Обійшовши іграшковий відділ останнього в нашій подорожі універмагу, я зрозуміла: це Фатум. І якщо цих Німецьких Пупсиків ніде в Німеччині нема, то чи німецькі вони взагалі? А якщо німецькі, то якого незапам’ятного року випуску? І чи бувають вони на світі взагалі, чи просто є Ілюзією, натяком на Неіснування й по той бік Межі кращого існування?…
Про все це я думала, катаючись ескалаторами вгору-вниз, із першого поверху на третій і назад. Таких сходів я у своєму житті ще не бачила, аби самі їздили, а тобі не треба було геть нічим ворушити, лише прикидатися діловито, що й ти сюди приїхала на закупи, а не просто, село без сільради, насолоджуєшся чудом техніки, поки закупи роблять твої батьки.
Далекий закордон – диво дивнеє: все у них по-багатому, все не так, як у нас. І де мені тоді було знати, що східні німці точнісінько так само почуваються порівняно з західними. І де тоді було знати східним німцям, що до розвалу Берлінського Муру лишалося тільки два місяці. А до смерті самого Слави КПРС – нецілих два роки.
Тоді ж мама, накупивши мені красивих сандалів і кросівок, проігнорувавши мої сльози на очах, змушувала мене здирати з підошов неперевершені срібні ярлички, аби прикордонники не забрали то Всьо у мене, бо ж нове, а їхнім дітям теж такого Всього треба, а як не дітям, то племінникам, у когось розмір та й співпаде, казала мама. Здираючи наклеєчки й цінники, вбираючи на себе якомога більше нового одягу й поволі перетворюючись на ту саму бабу, що контрабандно хотіла літаком провезти зо п’ять шуб, вдягаючи їх одна на одну, прикидаючись іще товстішою, ніж була насправді, я не давала відпочивати інженерній думці. Ось тут можна було б заховати банку паштету, міркувала я, заглядаючи в тайничок під переднє сидіння татової «дев’ятки» кольору кави з молоком. А сюди, між двох частин дивану, влізе добра сандаля навіть маминого розміру. А тут і куртка-вітрівка, якщо добре втрамбувати, впхається.
Прикордонники тоді трапилися добрі, нічого у нас із кров’ю не виривали, тож даремно я повіддирала всю красу зі свого дефіцитного взуття.
Так життя собі далі й потекло, розділене на «до Німеччини» й «після Німеччини», – дарма що мене в тій Німеччині, подейкують, і виготовили двійко студентів-інженерів за обміном…
Про одне шкода: з роками мої батьки та їхні німецькі друзі СКАЧАТЬ