З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ після сьомої, і до всіх батьки прийшли, тільки до мене – ні. Коза тривожно озиралася по боках і виконувала приписане без особливого ентузіазму, швидше розкидаючи своє невидиме збіжжя по всіх усюдах, ніж насипаючи цапові-Семенюку куди треба. Не була б я великим і сумним одоробалом, то була б, може, козенятком, а не флегматичною козою. А так роль козенятка дісталася Семенюковому двоюрідному братові, теж Семенюку. Але малому і вертлявому.

      Не пам’ятаю, в який момент кордебалету наді мною зглянулись і прийшли забирати, але ходіння з кимось за пальчик, сільськогосподарська активність і слово «розваги» з тієї пори викликають у мене забобонний жах.

      Життя на вихідних набирало незрівнянно більше сенсу. Можна було закопувати в землю «сєкрєтікі» – як навчила мене вихована у родині військових мама, – накриваючи цукеркові позлітки склом і присипаючи все землею. Можна було навіть без страху пролізати у садок, знаючи зручні для цього дірки. Можна було думати над змістом життя і смерті й мовчати про це навіть з Андрієм. Можна було зневажати дітей, що верещали й лізли на дерева, тоді як мій мозок вимагав тиші й невтручання. Можна було понуро слідувати за візочками, в яких мами котили наших молодших брата і сестру, їсти в колибі шашлики, вмочені в краснодарський соус, розлитий жерстяними тарілочками з хвилястими краями («вважай, бо поріжешся»), сидіти за довгим столом і нишком вислизати з-за нього, коли вже геть нестерпним ставав багатоголосий спів старших родичів про те, що «тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб’єм» (на тлі постопришківського хаосу вигідно виділявся голос мого тата), дивитися на уламки мосту над Прутом, що його німці в війну підірвали, а один пацан на спор недавно звідти скакав, зачіпати патичками хробаків, щоб дивитись, як вони звиваються, і сперечатись про те, чи справді в них два серця, цілувати і гладити жаб, зблизька роздивлятися їхню ікру-жабуриння й повагом ходити за десять копійок до кінотеатру імені Руднєва на індійські кіна. (У нас усе в місті називалося іменами або Руднєва, або Ковпака, навіть гора Ковпачка була, але жодної тобі Зіти, чи Гіти, чи Джімі-Джіміача). До Кропиви у гості йти було не можна – вона жила за штрикою. А це вже далеко, майже в місті. («Шо, Нусько, йдеш троха в місто? – Ну! Та троха йду. В «Комплекс» по пеньочки, ади, мала забагла».)

      Те, що Яремча – місто, доводив один незаперечний факт: у нас був свій міський божевільний. Звали його Дядя Антон, і в те, що він «хворий на голову», ми з Андрієм вірили геть неохоче. Точніше, цілковито не вірили. Він теж був нашим щастям на суботу-неділю, та й то на той випадок, що піде дощ і батьки не котитимуть наших менших через місто у колибу. В дощ дорослі чогось не гуляють, а їдять вуджену курку і дивляться телевізор. Гумові чоботи і парасолі в яблучка видаються тільки дітям.

      Чого ми не думали, що наш Дядя Антон «слабий на голову»? Бо у віці чотирьох-шести років усі дорослі тобі, як мінімум, дивні, і чим би вони не тішились, лише б не змушували їсти бридку зупу з макаронами, картоплею СКАЧАТЬ