Художник. Денис Замрій

Чтение книги онлайн.

      За спогадами сучасників, «зала старого театру була триярусною із сімнадцятьма ложами, а галерея розташовувалася під самою стелею, однак була такою низькою, що публіка майже торкалася її головами. Люстри не було, її повісили пізніше. Зала освітлювалася кенкетами, тобто п’ятисвічковими канделябрами, прикріпленими до зовнішніх стінок лож. Свічки були сальними й восковими. Сцена ж освітлювалася великими олійними лампадами. На галереї не було ніякого освітлення, унаслідок чого світло зали і сцени видавалося нам, які сиділи на галереї, просто сліпучим. Театр мав свій особливий, специфічний запах від нагару свічок і жіночих парфумів».

      Під час прибуття в Одесу Карла Павловича Брюллова в Міському оперному театрі монополію на постановку мали італійські антрепренери Монтовані й Буонаволіо, тому італійське населення міста почувалося, як на батьківщині, а росіяни, українці, євреї, греки і французи, що населяли Одесу, користувалися чудовою можливістю вивчити мову Петрарки й Данте.

      Однак повернімося на «Імператрицю Олександру». Якщо відкрити ілюмінатор, то з палуби можна було почути розмову в каюті.

      – Звичайно, цим трупам не зрівнятися з імператорським театром, але хто скаже, що вони співають гірше, ніж у «Ла Скала»? – казали, з любов’ю дивлячись на місто, яке вже завидніло здалеку, досвідчені шанувальники опери – одеські губернські чиновники Іван Матвійович і Реанольд Аркадійович, які подорожували другим класом.

      – Не скажіть, не скажіть! Пригадуєте, у 1815 році, святкуючи перемогу над Буонапартом-супостатом, ми замовили трупу самого Бучинетті?

      – О, так, це була справжня вершина майстерності!

      Розмовляли голосно, тож чути було далеко. Брюллов відклав блокнот, у якому робив начерки.

      – Юліє Павлівно, – гукнув кохану Карл Павлович, насолоджуючись ранковою кавою й краєвидами порту і міста. Ілюмінатори каюти першого класу облямовував обідок із вибитим на міді написом «Імператриця Олександра». – Вам не здається, що Одеса нагадує Палермо?

      Самойлова поправила випещеною рукою чорне, як смола, волосся і без особливого інтересу подивилася на берег. Уже гриміли якірні ланцюги, лунали свистки боцманської дудки й гучні команди – вони майже оглушали красуню й змушували її кривити аристократичний носик.

      – Усі південні міста схожі між собою, як близнюки, мій друже, – відповіла вона, пильно вдивляючись у далекі молоді акації й платани над портом. – І добре, що в наших губерніях є щось таке…

      – Уперше від тебе таке чую.

      – Признатися, мені моторошно від однієї лише думки, що незабаром я повернуся до холодного Петербурга! – зітхнула Юлія і знову поправила волосся.

      – Що поробиш, мій янголе. Якби не справи, залишилися б ми в Італії або Греції…

      Останнім часом закохані все частіше замислювалися про це. Їхня подорож півднем добігала кінця, а це завжди звучить сумно. У Карла Павловича СКАЧАТЬ