Художник. Денис Замрій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ 1836 року пароплавний фрегат «Імператриця Олександра» – найкращий корабель «Чорноморського товариства пароплавів» – удруге за рік входив в Одеську гавань.

      Як ви вже зрозуміли, ми переносимося з Пальміри Північної в Південну, з берегів холодної Неви, що несе свої води до свинцевого Балтійського моря, на береги Чорного моря, набагато теплішого й привітнішого.

      Маршрут, за яким курсували кораблі південних торговельних товариств, пов’язував Російську імперію з Туреччиною, Грецією та Італією. Плавали, або, висловлюючись морською мовою, «ходили», на тих суднах і купці, яких у ті часи на європейський копил називали «комерсантами», і пересічні туристи, і представницькі дипломати, і міжнародні шулери з авантюристами всіх мастей.

      – Як, ви не знаєте, як потрапити до Неаполя не через Німеччину? Їдьте в Одесу, сідайте на корабель, і через три дні ви в Константинополі, а ще через три тижні – у Неаполі! – казала, бувало, своєму гостю немолода, але дуже миловидна вдова-полковниця, власниця невеличкого провінційного салону.

      – Ви гадаєте, це комфортно? – запитував бородатий інтелігентний чоловік, на вигляд – викладач гуманітарних наук.

      – Це не тільки комфортно, це ще й економно! І романтично… – замріяно зітхала господиня.

      Такі розмови можна було чути останні двадцять років у всіх закутках імперії.

      Ось чому кожен рік вітрильники й перші пароплави перевозили через Чорне море найрізноманітніших пасажирів. Магометани з Казані, прагнучи потрапити в Мекку, зазвичай заповнювали каюти третього класу. Губернських поміщиків і чиновників із дружинами, які вже жити не могли без фресок Помпеї і вулиць Неаполя, можна було зустріти в другому класі, а солідних комерсантів, які бачили прибуток лише у ввезенні апельсинів і кави зі Стамбула чи Афін, – у першому.

      Але цього разу «Імператриця Олександра» поверталася до Росії. Її пасажири прогулювалися палубою, чекаючи, коли ж на горизонті з’явиться «дим вітчизни».

      – Чи давно ви були в Одесі? – питався молодий дворянин у гарному костюмі й рогових окулярах. Очевидно, пан побував в Італії.

      – П’ять років тому, пане! – зітхав сорокарічний чоловік у такому ж гарному костюмі і фесці. Схоже, кар’єрний дипломат, який повертався з Османської Порти.

      – Ви уявити собі не можете, добродію, як усе в Одесі змінилося! Власне, крамниці влаштовані не гірше за паризькі чи взагалі європейські! Так, місто постаріло й подорослішало. Ах, бачив би мій батько, який будував це місто, яким райським куточком стала ця степова рівнина! – захоплено розповідав дипломату молодий чоловік, витираючи хусточкою очі під окулярами.

      Одесі на той час було близько сорока – новоприбулі не могли не подивуватися своєрідному вигляду Південної Пальміри, такої не схожої на всі інші міста величезної й неосяжної Малоросії. Та що там Малоросія! Не було такого міста також у всій величезній Російській імперії.

      Інженер де Волан, брабантський дворянин, якому одесити досі завдячують зручним плануванням міста, СКАЧАТЬ