Художник. Денис Замрій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сусідній Генуї, і його лідер Джузеппе Гарібальді, який уже став італійським народним героєм, був засуджений до смертної кари і втік у Марсель, а потім у Туніс. Тоді про це говорили по всій Європі. До того ж лише двома роками раніше Австрія вельми жорстоко придушила повстання в сусідньому Пармському герцогстві. До об’єднання Італії залишалося майже тридцять п’ять років, а Південна Італія на той час входила до Королівства Обох Сицилій, яким правила династія Бурбонів – спадкоємців найдавнішого французького королівського дому Капетингів. Утім, самі італійці, не зважаючи на жодні війни та іноземні вторгнення, не звертали на корони особливої уваги. Недарма ж відома італійська приказка мовить: «Хоч іспанці, хоч французи, аби жерти нам від пуза».

      Того літа сонячний Неаполь прощався з шанованим і прийнятим у найбагатших родинах цього небідного південного міста чоловіком – художником Карлом Павловичем Брюлловим. Або, як ще за давньої пам’яті називали його в неаполітанських кав’ярнях, «Карліто Брюллов».

      Карл Павлович влаштував на прощання невеличку вечірку для друзів – небагатих італійських живописців, які зібралися у скромному дворику. У напівтемряві дзюркотів фонтан і насолоджувалися прохолодою доглянуті апельсинові та лимонні дерева. Дворик був невеличкий, але розташовувався в самісінькому серці Неаполя, неподалік собору Святого Януарія – покровителя цього благословенного міста.

      Співали скрипка і мандоліна, повітря було свіже, пахло лимонами. У дворику навколо столу дозволили гратися дітям, але навіть вони притихли, розглядаючи господаря, як споглядають античне божество. Справді, їм було на що подивитися – високий і ставний Брюллов мав густу шевелюру і манери римського патриція.

      Тут ми зробимо невеличкий відступ. Попри те, що Карл Павлович народився в російському Санкт-Петербурзі, він мав французьке та італійське коріння. У 1822 році митця було відряджено до Італії на кошти Товариства заохочення художників. І хоча в Росії він був блискучим студентом-рисувальником, улюбленим учнем самого Андрія Іванова, але саме в Італії перетворився на справжнього віртуоза. Тут Брюллов почав писати перші масштабні історичні полотна, і з цих теплих благословенних берегів пішла його світова слава. Слава ця, слід сказати, лилася щирими золотими струмками…

      Карл Павлович виголошував тост. Для своєї промови він обрав lengua napulitana – неаполітанський діалект італійської мови. Італійську він знав із раннього дитинства й навіть вважав рідною нарівні з російською. І говорив, як усі італійці, барвисто й довго:

      – Друзі! У цей день, день прощання з Італією, я хочу сказати кілька слів про всіх нас… Про французів, греків, італійців, які віддали свій талант похмурим північним країнам! Ми працювали в архітектурі й живописі, опері та літературі! Фіораванті, який побудував Кремль у Москві, Доменіко Трезіні, який заснував Петропавлівську фортецю в столиці… Великий Кваренгі… Блискучий Фальконе… Неповторний Растреллі… Родоначальник опери в Росії – ваш земляк Франческо Арайя… Італійські голоси досі тішать слух обраного товариства в Санкт-Петербурзі! Я мовчу вже про те, яким є ваше місце в живописі – чого вартий один лише СКАЧАТЬ