Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Чтение книги онлайн.

      «Господи Милосердний, нашо Ти послав мені цего чоловіка в хату? Нашо він приніс тоту знахідку? Де межа Твоєї милости, Боже? Де найчорніше пекло Твоєї кари?» – пристрасно думала Юстина. Нічого не знала, нічого вже не могла зрозуміти. На ослаблених ногах хиталася біля труни, дивилася на свої білі рушники, не помічала Якова, котрий ліг на підлогу поруч із домовиною і застиг, по-дитинному скрутивши високе худе тіло калачиком…

      – Мусиш іти, Якове, – попрохала тихонько, наче нагадалася, що іще жива. – Не треба тобі тутка… люди увидят… нефайно буде… Гапія несватана була, – пояснювала йому, великому, сильному, мовби виправдовувалась. – Самий знаєш, шо нефайно… Не може вона вже із тобов забалакати…

      – Г-гасю! – раптом тихо покликав Яків. Протяжно покликав, гірко. – Ади, єґ т-темно, Г-гасю… Ади, єґ т-темно…

      – Вставай, Якове! – Юстина схилилася над ним і помагала вставати з дощок. – Нема вже Гасі… Ніби і не було – нема…

      Яків слухняно вийшов у глупу ніч і втер кулаком сльозу, котра нестерпно лоскотала його змучене лице. Різко вдихнув прохолодної темені, густо настояної на молодому зелі, на буйному листі, на перших квітах, щедрих грозових дощах…

      – Т-така ніч, би жити, Гап-піє… – схлипнув до когось у гущавині саду. – Т-така ніч, би з т-тобов ум-мерти…

      Відчував, як груди його заливає пекучим намулом, а десь із їх болючої глибини увись стрімко проростає безпорадний крик, надривний і пронизливий, і такий, що може розірвати світ навколо…Тихо, згорблено побрела його самотність попід Юстин ину хату, попід низьке вікно, з котрого невиразно жовто світилося через грубе полотно. Чомусь раптом захотів вловити ще трохи того скупого світла й підвів голову. Посутенілим оком помітив, що скраєчку шиби полотно трохи відгорнулося. Видно, коли Юстина завішувала, то не помітила. Не зміг нічого з собою зробити. Приклався лицем до зимної шиби, безпритульним вовком зазирав у хату… Вишукував свою біду біденну, свій розпач, своє безталання…

      Хатою з кута в кут металася примара Юстин и, так відчайдушно і страшно, наче її слаба душа здуріла й шукала виходу з тіла. Юстина стягнула з голови чорну хустку – сиве волосся впало на її зсутулені плечі, розметалося, синювато-біле, – і накинула її на образ Богородиці.

      – Не хочу, би ти дивиласі, – підняла лице на Божу Матір. – Не треба тобі тото видіти. Зара полотна принесу файного, а поки шо побудь під хустков, – вибачливо говорила з образом. – СКАЧАТЬ