Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не замного? – поспиталась Юстина, ледве розігнувши слабий поперек. Стояла та й дихала тяжко.

      – У Дарини з Міськом тілько наросло. То корчували. А вишні їхні файні, сама знаєш… – раділа дитинно. – Місько обіцяв на осінь нам пару щеп добрих вкопати. Зара, каже, пізно вже, побрунькувалосі.

      – То сади, сади, – Юстина, перев’язала наново хустку, котра сповзла їй на чоло. – Будемо ше і сад на поли мати. Няньо був би радий, певно… шо ти у нас ґаздиня… Отамо, на межі їх прикопай. Межи нами і Горішними. Не треба буде й городити. Я думала, дошки на пилорамі достану, Михайлові голову морочила, а так… Без плота будем… вишні підростут… Копай, а я піду бур’яни у фосу понесу. – Узявшись за дужку старого відра, повного молодих бур’янів, вона змучено побрела межею у дальній кінець поля, де вузький невгамовний рівчачок, вибитий колись водою, оминав людські городи та й добирався собі до Маруньки.

      Коли повернулася з порожнім відром, Гася якраз копала ямку для третього саджанця й цокала до чогось лопатою.

      – Ади, мамко, найшла-м залізо, – повернулася до Юстини. – Іржа го поїла – старе таке.

      – Залізо… – не здивувалась – зітхнула Юстина. – Кілько років робимо на цім поли, а все єґ не каміння, то залізо в земли. Коли то сі кінчит? – запитала сама в себе, обтерши глину з рук до спідниці.

      – Таке велике, мамо, – Гапія тим часом обкопувала знахідку навколо, аби вибрати із ріллі. – І засіло моцно. Не відкопаю, – жалілася матері. – Певно, тута і лишити треба. Жаль, шо поямчила криво. Хіба лишень закликати когось, – міркувала собі.

      – То шо, піти? – Юстина зацікавилася знахідкою, позазирала в яму. – Людей на поля нинька много повилазило. Може, хто і є близько, то годен буде підважити.

      – А підіт, мамо! Підіт, бо сама не годна… А лишати тово на поли не хтіла-м би…

      Юстина ще микнула якоїсь трави, обтерла нею сапу й поклала в борозну. А далі швидко пішла городами шукати когось із хлопів, аби помогли залізяку відкопати.

      …Тільки відвернулася від Гапії… Тільки почала йти… Лише кількома десятками кроків поле зміряла…

      А дійти вже не дійшла.

      Вчула, як небом гаратнуло, трусонуло, лупнуло. Долетів до неї саджанець вишні і слабенько хльоснув по плечах. Гарячою глиною обліпило-обпекло хустку. Остовпіла. Змаліла. Заніміла. Вклякла. Впала. Звалилася замертво. Провалилася в густу темінь. Щезла для світу, для неба, для людей. Не виринала. Не існувала. Не виділа. Не відчувала. Не дихала…

* * *

      У дворі старших Патиків безбожно-смачно пахло димом від ялівцю і свіжою буджениною. Петро начиняв кишки на широкому дубовому столі і час від часу позирав на м’ясо під задимленою мішковиною. Аж облизувався, уявляючи на тарелях тонко накраяні шинку, сальцисон, тонкі масні ковбаси…

      «Таке добре м’ясиво лишень на Великдень, – думав собі, – після довгої зими, після суворого говіння. Ади, хоч шо там, а навіть на Різдво не так смакує».

      По правді, то Петро, коли жив СКАЧАТЬ