Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ноги чоловіка, простягнуті вздовж хідника, норовисто трусонула кучерявою головою, рішуче метнулася до п’єца, відчинила гарячу засувку та й замахнулася, щоб кинути ляльку у піч. А далі ще раз на неї з глянула, змилувалась, злякалася, замислилась, що буде, як Петро очуняє та й зачне ляльку шукати, і вмить передумала. – А, сховаю ті десь, – шепнула ляльці. – Єґ згадає за тебе, то твоє щісті, а єґ нє, то до п’єца підеш. Ги дрова, до п’єца підеш. Не знаю, відки ти сі взєла така красна, але мені сі бавити є чим. Маю, онде, – вона кивнула на Петра, – забавку на ціле житє. Так сі бавит моїм терпцем, ги би в сорочці родивсі. – Рішуче запхала ляльку собі під паху, а в руки вхопила два важких глеки з молоком і, ненависно переступивши тіло непритомного чоловіка, понесла студити молоко на ґанок.

      – Ади, мерзенне, вснуло си, ги страху Божого не має! І так воно тоту горівеґу любит, шо, певно, і мерлому з вуха би пило!

* * *

      Провалля травневої ночі у вікнах темнішало, глибшало, гусло, тісніше, щільніше тулилося до шиби, а Німотка все ніяк не міг заснути. Крутився на ліжку, метався, перекочувався з боку на бік. Було душно і якось надто тривожно. Неспокій зимною каламуттю вливася знадвору у його хату, у його ослаблене тіло, в онімілу душу, у помисли. Безсоння прийшло і всілося на краєчок постелі, пильнувало невсипущо, аби не смів до ранку зімкнути очей. Усе здавалося йому гучним, навіть те, чого людина, не прислухаючись, ніколи навіть і не учула б. Скажено цокотів годинник, доводила до божевілля стара грушка, бо рипіла собі на вітрі.

      – Н-не г-годен заснути, Гап-піє, – сказав кудись у темряву, у порожнечу, у глуху невідомість, котра не мала дна, не мала просвітку. – Друга ніч мені без тебе пішла… А чи до третьої дожию? Не знати… не знати…

      Він всівся на ліжку, потягнувся рукою до стіни, клацнув чимось і засвітив собі світло. Павук, котрий жив у кутку кімнати, злякано заповз глибше у тінь, увидівши страшне бліде лице чоловіка, його запалі очі, його зціплені вилиці, сплутані пасма волосся. Той чоловік раніше був схожий йому на Христа, а зараз лякав потойбіччям. Горе стояло йому за спиною, розкинувши чорні крила, такі широкі, такі моцні, що здавалося, увесь білий світ міг би під ними поміститися. Німотка став на коліна, зігнувся і вперся головою в подушку, впав на неї ліктями…

      – Д-де ти є? Д-де ти є, Гап-піє?! Боже! Ц-ціла вулиця н-нині п-поминала т-тебе, усі до їдного прийшли. К-квітів н-нанесли, м-мов цариці. Гет м-могилу у к-квітах пот-топили. Д-де л-лишень набрали т-тілько? У б-білій сукенці ті з-зарили. Хрест заб-били в г-головах та й по всему. Б-була Гап-пія і н-не стало. А д-дали – хто к-куда… Б-бо жити треба… А м-мені шо? – питався невідь у кого, ридав. Плач його топився в подушці, малів там, глухнув, щезав, а потім накочувався знову і знову, терзав чоловіка, роздирав йому ніч навпіл, роздирав світ, роздирав небо…

      Докірливо стояла над Німоткою Гапіїна душа, очима Божої Матері мовчазно визирала його лице з глибини білої подушки.

      – Та ж онде я, тутка стою! – казала на повен голос так, СКАЧАТЬ