Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не тямила Юстина. Не розрізняла в цім вертепі, хто є хто. Прикипіла помутнілими скляними очима туди, де посеред зеленого моріжка, порослого дрібним зіллям, лежала її дитина. Не ціла лежала, не вся, не така лежала, як лежать ті, що…

      «Прости Господи, – думала Юстина, а може, то думала і не її голова, – чи буває кара ше більша, ше страшніша, чорніша? Чи буває яма глибша, темніша, ніж тота, в котру ти нині мене поклав? Чи буває дно мокріше, студеніше, гостріше, кам’я ніше, ніж то, на котрім я зімкну нині очі?»

* * *

      Ніч застала Юстину над Гасею, лéда-як обмитою бабами, покладеною у соснову домовину і прикриту грубими вишиваними рушниками. Багацько тих рушників знадобилося, аби хрест-навхрест поверх Гапії викласти. Цілою вулицею збирали рушники – останню для Гапії дань.

      – А де я ті, доню, тотих рушників настарчу? Нема більше… І люди подавали, кілько могли, і усю нашу скриню ти спорожнила аж до денця… І хтіла-м би на свою смерть хоч їден-два лишити, а всі на тебе пішли. Забереш із собов моє вишиття, – гладила старою рукою червоні візерунки на білому тонкому полотні, – шо я тобі його на життя старала, на молодість твою старала, на віно твоє, на діти твої – на мої внуки… А видиш, єґ Милосердний нам дав? Взєв тя в свої хороми небесні. Видко, треба му там дівок молодих та файних таких, ги ти у мамки… І дітину нашу взєв. Не дав мені уздріти світла в старости, не дав мені бабов нагулятисі на світі. Пішли-с те з мої хати, ги ангéли Божі, лиш студінь за вами…

      Нині звечора Петро з Міськом під хату приходили. Кости твої ділили межи собов. Йой, і кричєли! Господи Всемогутний, єґ билисі! Забули, шо брату на брата не вольно… Так Петро Міська за барки тєгав по двору, ги міх з курудзами. А той не дававсі, і собі Петра за шию душив, та все по голові його, по голові кулаками. По траві сі кочєли, замащені були, ги би льоху ссали обá. Балакали мені шось таке, шо купи сі не тримає… Ніц не врозуміла-м з того… А ти кулаки Міськові виділа. Моцні тоті кулаки, вéликі. Не знаю, єґ то Петрова макітра не луснула від них на дві половини. Мені аж волосся під хустков шторца стало.

      – А курва ваша мати засрана! – ґвавтала я на них, аби сі спинили, та й літала за ними з мокров шматов. – Прийшлис-те на умрення, то ціхо будьте! Кости Гапії ділити не дам! Жінки свої діліт межи собов, а мені тута ціхо будьте, Патики! Мóя дітина, не ваша. Мóя дітина… Йой, мó-о-я!.. – Юстина поплакалася наново, залляла хату сльозами, цілий світ своїми чорними сльозами залляла, а далі стихла і приклалася зморшкуватою щокою до рушників на Гапіїнім тілі. Втомлено заплющила слабі очі. – Біда, Боже! Біда… Така біда, шо грім не заб’є…

      Смерклося їй… Посутенів, помарнів, зсутулився простір; пожух, загус, задубів; сховав і домовину, і стіни з образами, і шиби, завішені простирадлами, і несміливі вогники скорботних свічок, котрими баби обклали світлицю…

      Не видів ніхто, як обережно вивільнялася Гапі-їна душа з-під навали рушників, як тихо ставала, нага та боса, на домоткані хідники, як боязко озиралася навколо себе, як здивовано СКАЧАТЬ