Чужі гріхи. Таня Пьянкова
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Чужі гріхи - Таня Пьянкова страница 8
Название: Чужі гріхи
Автор: Таня Пьянкова
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Ужасы и Мистика
isbn: 9786171277007
isbn:
У шибку хтось легонько постукав, і Юстина сполохано підняла тяжку голову з рушників. Підхопилася на ноги. В очах їй попливла-закружляла хата зі свічками і довгополими тінями. Нашорошила вуха – чи справді був той тихий стукіт?
– Хто то? – обережно спитала у густої темряви за вікном.
Не почула ані слова у відповідь.
– Примарилосі, – зітхнула, знову безсило вклякла перед Гапією – вмерла. – Усіх звечора гет нагнала, дівочко, – вперлася слабою головою у домовину. – Усіх… і свóїх, і чужих нагнала. Най нам із тобов дадут ше троха набутисі. Сказала сусідам, шо сама свічки припильную. Завтра рано поприходит їх много, суватисі попри хату будут, тішити мене будут, шось про житє і смерть забалакают, і лиш я їдна на цілий світ за тобов сльози проллю найчорніші. Бо не мала ти ше вмирати, Гасю, йой, Боже любий, ше не мала…
Шибка знову тонко забриніла, Юстина стрепенулася і здивовано подивилася на вікно.
– Хто там, Господи? – важко підвелася з колін і, безтілесно хитаючись, ніби тінь, згорблена, пригнута своєю бідою, побрела дивитися, хто до них посеред ночі явився.
…Яків побачив, як відчинилися двері хати і на порозі з’явилася скоцюблена Юстина, завита чорною хусткою. Підійшов ближче, став однією ногою на ґанок. «Йой, бідо люта, що ти з нев наробила?» – лише подумав, мовчки вклоняючись Юстині. Та собі примружено вглядалася у темінь, ніби не пізнавала його, Якова, вірного пса, вільного звіра, вічного хранителя Гапіїних жалів.
– Т-то я, Юст-тино, – тихо мовив. – Й-я, Й-я-ків…
– Чо’ прийшов, Якове? – Юстина сперлася на одвірок. – Нема вже Гапії. Нема, сину. Ніґде ніколи вже не буде, – швидко гостро шепотіла, а Якову здавалося, що не шепоче – сухим твердим сіном рота йому набиває, аби не завив проти місяця, протяжно, як вовк одичілий, що вовчицю нині утратив. – Не війде до тебе Гася, не годна війти… Бубу має. Вéлику такóй бубу… Ійо-о-й, бубу…
– Н-не плач, – Яків простяг руку до Юстини, котра раптом дрібно затремтіла і заплакала, ковтаючи слова, давлячись ними, їхньою чорнотою, їхнім могильним холодом, їхньою порожнечею.
– То нашо прийшов? – Випросталась раптом, ніби він тим дотиком руки тяму їй повернув.
– П-пусти ня, – попросився тихо, жадібно зазираючи на світло хати, як голодний на окраєць чужого хліба. – Д-до неї м-мушу… – пояснював Юстині. – Від-дам тілько… Н-найшов н-ниньки… – затинався і ніяк не міг сказати. – Від-дам і п-піду, – зразу обіцяв гаряче, запаленим оком зиркаючи у світлицю, чманіючи запахом розігрітого воску, котрий чув із хати…
– Йди… – Юстина вступилася з порогу і пішла до хати, Яків рушив за нею. – Лишень недовго сиди, – просила, не дивлячись на нього, – нам з Гапієв треба набутисі, заки сонце зійде над Маруньков.
Яків слухняно кивав великою, майже зовсім СКАЧАТЬ