Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ хтось просив накрити Га-сині рештки простирадлом, аби не видко було м’яса і крові, інший кричав-питався, де ж то взяти на полі простирадло? Хтось ридма ридав, бо не міг повірити, що Гапію розкидало, розшматувало, розірвало старою міною.

      – Дітина там була, – раптом прохрипіла Юстина і затрусилася, наче життя покидало її такóй вже, у цю хвилину, на цій, роздертій вибухом землі, серед оцих різноголосих переляканих людей, котрі не знають, що їй треба казати, чим розраяти її безмірне, її чорне-пречорне горе, її безсилля, розпач, її раптовий многоликий безум…

      – Дітина? – загуділо, розверзлося, заворушилося зимне повітря – повернуло її до тями.

      – У череві дітина, – Юстина вклякла, поклала брудні неслухняні руки собі на запалий живіт, мов би показувала.

      – У Гасі? – знову перепитало людським голосом горе, перепуджено перепитало, а їй здавалося – насміхалося з неї, з її бідної, злизаної смертю дитини.

      – В Гапії! – кричала їм – потойбічна, навісна, ніби вмерти прагнула тим криком. – Де тота дітина? Де? – кидалася знов перебирати зимними пальцями доньчину плоть на купі. – Отута черево? – безтямно питала у суворих мовчазних чоловіків, котрим навіть стояти було боляче… – Поможіт розгрéбсти! Там же є дітина! Є, я знаю! Мені Гася призналасі. Ранньою весною призналасі. Казала, шо любов велика!

      Її хапали за руки, забирали, відтягували від мертвої Гасі, трясли нею, аби напоумити. Видирали її у смерті з писка. Повертали її у день нинішній. Нагадували. Про то, шо є, нагадували.

      Кидалася назад. Не слухалася. Не чула. Не зважала. Не розуміла. Не вірила.

      – Дітина! – марила… – Мале… наше… – повторювала раз у раз, випручуючись з чужих рук. – Виберіт мені з черева. Хочу видіти! На кого воно подібне? Виберіт! – плакала, квилила, ячала, мордувалася, тріпалася об землю. Шукала поглядом інших людських очей, таких, де вона би побачила розуміння. Не страх, не жаль – розуміння. Шукала, але знайти не могла. Чужі очі блудили навколо неї, обминаючі глибокі, залиті болем прірви її очей. І вона вила, захлинаючись своєю самотністю, котра вселилася у неї навсе, аж до останнього її дня, до останнього подиху…

      …Оксана люта була на Петра, що до Гапії ходив, але слова йому впоперек сказати не сміла. Хату його покинути не сміла, бо вже одного разу мала таку науку, що най Бог милує. Розвоювалися вони якось-то з Петром, та так дуже – аж сусіди приходили їх мирити. Петро Патик уже жінку бити брався, а вона не стерпіла, що за косу її від стола до порогу хати приволочив, та й грюкнула дверима. Пішла, плачучи, до матері у Пациків, навіть сорочки чистої із собою не вхопила. Проминув день-другий – а не приходить Петро жінку перепрошувати; і тиждень збіг, і на другий зайшло – усе не йде. Затявся, видно, добряче. А Оксані світ божий перекидається, скучила за чоловіком, образи усі забула, жаль їй на серце тисне – хоч вий. А Петра наче біда перейшла – нема його під воротами.

      – Ну, – подумала Оксана, – я ті, поганцю, по-своєму провчу.

      Дочекалася, доки сонце на полудень покотиться, СКАЧАТЬ