Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ почути відповідь на своє запитання, Джулія не могла цього стерпіти. Вона віддала стільки себе, втратила стільки себе, щоб захистити його. Скількома речами, скількома темами розмов, скількома словами довелося пожертвувати, щоб заспокоїти його глибоку вразливість? Вони не могли поїхати до міста, в якому вона була зі своїм хлопцем двадцять років тому. Вона не могла ненав’язливо натякнути на відсутність меж у домі його батьків, ще менше – про його вибір у вихованні дітей, який частіше за все був відсутністю вибору. Вона прибирала Арґусове лайно, бо Джейкоб нічого не міг із цим зробити. І навіть якщо вона не вибирала та не хотіла пса, який був несправедливим тягарем для неї, Арґус був її собакою.

      – Ти добрий, – сказала вона чоловікові.

      – Ні, насправді ні.

      – Можу навести сотні прикладів.

      – Хоча б три-чотири зараз би не завадили.

      Вона не хотіла цього робити, але і не могла інакше.

      – Ти завжди повертаєш візок у магазині на місце. Складаєш газету та залишаєш в метро, щоб ще хтось прочитав. Ти малюєш мапи заблудлим туристам…

      – Це доброта чи свідомість?

      – Значить, ти свідомий.

      Чи міг він стерпіти таку образу? Їй хотілося знати, але не була певна, що він скаже правду.

      Вона запитала:

      – Тебе не засмучує те, що ми любимо дітей більше, ніж одне одного?

      – Я б так не сказав.

      – Ти сказав, що я твій ворог.

      – Я зопалу сказав.

      – Я знаю.

      – Я не мав на увазі те, що сказав.

      – Я знаю, – відповіла вона. – Але сказав.

      – Я не вірю, що злість розкриває правду. Буває, що ти просто щось кажеш.

      – Я знаю. Але не вірю, що щось може походити нізвідки.

      – Я не люблю дітей більше, ніж тебе.

      – Любиш, – сказала вона. – Може, так і має бути. Можливо, до цього нас спонукає еволюція.

      – Я люблю тебе, – сказав він і повернувся до неї.

      – Я знаю, що любиш. Я ніколи в цьому не сумнівалася. І зараз не сумніваюся. Але це інший вид кохання, не той, який мені потрібен.

      – Що це означає для нас?

      – Я не знаю.

      «Засни, Джейкобе».

      Він сказав:

      – Знаєш, як після новокаїну залишається відчуття, ніби ти не певний, де закінчується твій рот, а де починається світ?

      – Думаю, так.

      – Або коли думаєш, що далі буде ще одна сходинка, але її нема, і нога проходить крізь цю уявну сходинку?

      – Так.

      Чому йому було так важко перетнути фізичний простір? Так не мало би бути, але так було.

      – Я не знаю, до чого я вів.

      Вона відчувала, як він боровся з собою.

      – Що?

      – Я не знаю.

      Він просунув руку під її волоссям і долонею легенько обхопив потилицю.

      – Ти втомилася.

      – Я дійсно виснажена.

      – Ми втомилися. Заганяли себе – далі нікуди. Треба знайти вихід, як відпочити.

СКАЧАТЬ