Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ критично. Посеред одних із таких дебатів – яке місто має бути столицею Ізраїлю: Єрусалим чи Тель-Авів – Джулія запитала, чи хтось бачив Арґуса. «Його вечеря в мисці».

      Після декількох хвилин гукання та пошуків то тут, то там, хлопці запанікували. Вони теленькнули двірним дзвінком. Поклали псу в миску людської їжі. Макс навіть зіграв дещо з «Suzuki Book I», що завжди викликало собаче виття. Нічого.

      Сітка на дверях була закрита, а от самі двері – відчинені, тому, можливо, він вийшов надвір. («Хто двері не зачинив?», – запитав розгніваний Джейкоб, хоч і невідомо на кого). Вони обшукали свій район, гукаючи Арґуса, спочатку ніжно, а потім відчайдушно. Декілька сусідів приєдналися до їхніх пошуків. Джейкоб уже навіть подумав, що пес пішов вмирати, як роблять деякі собаки. Скоро стемніло, ледве було щось видко.

      Як виявилося, Арґус увесь цей час був нагорі в гостьовій ванній кімнаті. Якимось чином себе там зачинив, а був занадто старим чи добрим, щоб гавкати. Або, можливо, йому там більше подобалося сидіти, поки він не зголоднів. Тієї ночі йому дозволили спати в ліжку. Як і дітям. Бо вони подумали, що вже втратили його, і тому що він був так близько увесь той час.

      Наступного дня за вечерею Джейкоб сказав: «Вирішено: Арґусу треба спати в ліжку щоночі». Хлопці радісно зашуміли. Джейкоб із усмішкою додав: «Як я розумію, ти заперечиш цей аргумент».

      Джулія без усмішки сказала: «Чекайте, чекайте, чекайте».

      Це було востаннє, коли ці шість істот спали під одною ковдрою.

      Джейкоб із Джулією ховалися в роботі, яку вони приховували одне від одного.

      Вони шукали щастя, яке б не будувалося ціною чужого.

      Вони ховалися за управлінням своєю сім’єю.

      Найчистіші пошуки того самого щастя припадали на шабат, коли вони заплющували очі й оновлювали свій дім і себе.

      Та архітектура хвилин, коли Джейкоб ішов в туалет, а Джулія не читала книгу, яку саме тримала в руках, була їхніми чистісінькими хованками.

      тепер уже ти заслуговуєш, щоб я виїбав тебе в зад

      Вони лягли в ліжко: Джулія – у своїй нічній сорочці, Джейкоб – у футболці та боксерах. Вона не знімала на ніч бюстгальтер. Казала, що через підтримку їй більш комфортно. Може, так і було. Він казав, що через тепло футболки йому краще спалося. Може, це він теж казав правду. Вони вимкнули світло, зняли окуляри та втупилися в одну й ту саму стелю, через один і той самий дах – дві пари скалічених очей, яким можна допомогти бачити краще, але які ніколи не поліпшаться самі по собі.

      – Якби ж ти знала мене, коли я був малим, – сказав Джейкоб.

      – Малим?

      – Або просто… до. До того як я став цим.

      – Тобі б хотілося, щоб я знала тебе, коли ти ще не знав мене.

      – Ні, ти не розумієш.

      – Знайди інший спосіб сказати це.

      – Джуліє. Я – не… я.

      – Тоді СКАЧАТЬ