Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ яких красувалося обличчя мого діда.

      – Чому ти мені це зараз розповідаєш? – запитала вона.

      – Я не знаю, – сказав він, тримаючи нитку між двома передніми зубами. – Просто згадалося.

      – Чому тобі про це згадалося?

      Він засміявся:

      – Ти зараз схожа на лікаря Сілверса.

      Вона не засміялася:

      – Тобі подобається лікар Сілверс.

      – Мені нічого було розносити, – вів далі він, – тож я почав писати листи мамі. Самі повідомлення мене не цікавили, мене цікавила система. Хай там як, у першому листі значилося: «Якщо ти читаєш це, значить, наша поштова система запрацювала!», пам’ятаю цей момент.

      – «Наша», – сказала вона.

      – Що?

      – «Наша». Наша поштова система, а не «моя».

      – Може, я й написав «моя», – сказав він, розмотуючи накручену на палець нитку, що залишала після себе відбитки у вигляді кілець. – Не можу згадати.

      – Можеш.

      – Я не знаю.

      – Можеш. А тому ти й розповідаєш це мені.

      – Вона завжди була чудовою мамою, – сказав він.

      – Я знаю це. Завжди знала. Їй вдається робити так, щоб хлопчики відчували, що у світі нема нікого кращого за них і що вони не кращі від будь-кого. Це нелегкий баланс.

      – У тата не виходить його дотримуватися.

      – Для нього взагалі балансу нема.

      Відбитки від нитки вже зійшли.

      Джулія взяла зубну щітку та віддала чоловікові.

      Джейкоб спробував вичавити щось, але так і не зміг, і сказав:

      – Зубна паста закінчилася.

      – У шафці є ще.

      Чистили зуби в тиші. Якби вони проводили десять хвилин щовечора для підготовки до сну (а так вони і робили), то разом це було б шістдесят годин на рік. Більше годин на те, щоб підготуватися до сну разом, ніж на спільний відпочинок під час відпустки. Вони були одружені вже шістнадцять років. Протягом цього часу вони провели сорок днів, готуючись до сну біля несамовито популярних і самотніх окремих раковин, майже завжди – в тиші.

      За декілька місяців після переїзду Джейкоб придумав поштову систему для хлопців. Із Максом щось коїлося. Він менше сміявся, більше супився, завжди вибирав місце біля вікна. Джейкоб міг заперечувати це для себе, але згодом це почали помічати й обговорювати інші: Дебора якось відвела його вбік і запитала: «З Максом все гаразд?»

      Джейкоб знайшов на «Etsy» вінтажні настінні поштові скриньки та прикріпив по одній на двері спальні кожного й одну – до своєї. Він сказав їм, що тепер у них є своя таємна поштова система для повідомлень, які неможливо промовити вголос.

      – Як люди, що залишали записки в Стіні Плачу, – висловив здогад Бенджі.

      «Ні», – подумав Джейкоб, але сказав:

      – Так, щось типу того.

      – Тільки ти – не Бог, – сказав Макс, хоча й це було очевидно, як білий день. Проте Джейкоб не хотів, щоб діти СКАЧАТЬ