Чужинець. Сімона Вілар

Чтение книги онлайн.

      – Село. Люди живуть.

      – Немає там більше людей, – процідив він крізь зуби.

      Спішився, зняв Карину з коня, і разом вони довго вслухалися, ховаючись за деревами, доки не переконалися, що довкруж таки тихо. Аж тоді наважилися під’їхати. Роздивилися навкруги… І Торір пошкодував, що не залишив Карину почекати осторонь. Не треба таке жінці бачити.

      – Боги пресвітлі!.. – тільки й видихнула вона, розширивши очі від жаху.

      Дивилася на ще димлячі купи колод, на уламки обвуглених сволоків, обгорілі скелети печей. Але ж вона вже бачила щось подібне зовсім нещодавно. У Мокошиній П’яді… І впізнавала цю суміш запахів гару і нудотної скривавленої плоті, паленого м’яса. З мертвих тіл ліниво злітало вороння, іноді птахи навіть не відлітали, а лише відплигували убік – обважнілі, ситі. Під копитами Малаги хрустіли головешки, обгорілі кісточки. Кінь нервово фиркав від суміші запахів смерті.

      – Дир це скоїв, – раптом якось спокійно мовила Карина. – Це його виродки, не боячись гріха, залишають тіла непохованими. А в селі вони були зовсім нещодавно: поки що трупи дісталися тільки воронам, звір лісовий ще не пирував.

      Торір здивовано вигнув брови. Погляньте на неї… Інша отупіла б від побаченого, а ця ще й розмірковує. Хоча, як розповідала, вже бачила подібне… Що ж, людина, як і звір, швидко до крові звикає.

      У цю мить Торір насторожився, увагу варяга привернув шум, що наближався збоку… От іще халепа! Авжеж, він не повинен був під’їжджати сюди, не подбавши про можливі шляхи для відступу. Тепер же вони з Кариною опинилися біля крутосхилу, по якому ліс ніби дерся нагору, звідки й долинали звуки – віддалені голоси, тупіт копит, брязкіт металу. Згори їх, напевно, вже помітили, а відступити їм немає куди, позаду озеро, а до самого лісу – вільний, відкритий простір. Що ж…

      – Ось що, Карино, сховайся-но хутенько.

      Вона миттю зіскочила з коня і гулькнула за скелет обгорілої хати, зачаїлася там. Визираючи, бачила, як Торір завмер біля стежки, що вела до верхніх заростей, витяг із-за спини меч, але не дістав його з піхов, а, поклавши перед собою упоперек на луку сідла, вичікував.

      Торір уже визначив за звуками, що вершників не надто багато. Як усе повернеться, ще не знав, та одне розумів: ті, хто побачать його, не повинні вижити. Ну, помагайте, боги – усі, скільки вас є.

      Загін, що спускався стежкою, угледівши самотнього вершника в дорогому чорно-бурому кожушку, не сповільнив ходу коней. Усі були воїни не з абияких – тут помилитися неможливо. У сідлі тримаються вміло, правлять коліньми, залишаючи руки вільними для зброї. Усі як один – кремезні чолов’яги в обладунках зі шкури з бляшками, на головах високі гостроверхі шоломи. Коні у них міцні, довгогриві, сідла з високими луками. З усього видно, що не з лісових радимичів люди, а із тих, хто давно звик воювати – здобичники.

      – Овва! – тільки й мовив перший із них, високий, зі шрамом упоперек СКАЧАТЬ