Чужинець. Сімона Вілар

Чтение книги онлайн.

      Брови незнайомця здивовано поповзли вгору. Але в очах не гнів – насміх.

      – Що, не хочеш відплатити мені за добро, красуне?

      Говорив він із легким акцентом. Голос мав сильний, не як у юнака, скоріше як у бувалого мужа, із приглушеною рикаючою хрипотою.

      – Що ти добром називаєш, чужинцю?

      – Ач яка недогадлива. Хіба не я врятував тебе вчора, не давши загинути на холоді?

      Вона судомно ковтнула слину.

      – Я б не загинула.

      – Ха! Ну й куди б ти пішла?

      А й справді, куди? Вона мовчала нерішуче. І навіть плечі поникли.

      – Мабуть, тебе мені самі боги послали, чужинцю.

      – Тоді змирися.

      Він трохи підвівся на ліктях, схилився до неї. Хвиля його довгого світлого волосся спустилася, затінюючи сині очі.

      – Ти ніби боїшся мене?

      Так, вона його побоювалась. Але дивно, під його грайливим поглядом немов тепло розливалося в ній. А він розглядав її так, ніби торкався. І від цього по-дурному, як у дівчиська наляканого, гупало серце. Ще подумалося їй, що поводиться вона з ним справді не так, як повинна. Тож зітхнула покірливо, лягла поруч, заплющивши очі.

      Торір дивився на її напружене обличчя, на легку борозенку між гарними бровами. Дика, як і всі жінки спочатку. Адже хоч і молода, та вже не здавалася просто дівчиськом незайманим. Щоб таку красу та ніхто не приручив? Вона-то, звісно, покірлива, але ніби знехотя. А Торір звик, аби жінки самі йшли до нього. І він раптом захотів, щоб і ця сама потягнулася, щоб не просто взяв він її, як здобич. Узяти підвладну жінку і дурень зможе, а от добитися взаємності – тут потрібне вміння. А воно у варяга, який пізнав багатьох жінок, було. Знав він, як цілувати уста ромейським[46] цілунком, коли губи сплітаються з натиском і трепетом, коли легкий поцілунок стає чарівним і язики двох торкаються один одного. Знав, які пестощі полюбляють куртизанки в Римі, пам’ятав і те, чого навчився в одалісок із гаремів країни Серкланд[47]. Жодна жінка після такого не залишиться напруженою.

      І Карина здалася. Уже перший поцілунок ніби оглушив її, вона здивовано завмерла, розслабилася, розгублена, захоплена. А потім схлипувала і задихалася, зім’ята стихією пестощів. Це були не безсилі спроби Боригора, не груба настирлива сила Медведька, не квапливе насильство Родима. Це було… Чужинець немов сам мав утіху від того, що пестив її, і вона розкрилася перед ним, і сама раптом обійняла його, почала пестити, спочатку боязко, потім навіть із викликом.

      Коли незнайомець, цілуючи її тіло, почав опускатися по ньому нижче, доторкнувся язиком, губами до ледь опуклого живота, Карина раптом злякалася, навіть відсунулась. Він притуманеним поглядом ласкаво поглянув на неї з-під волосся, що впало на чоло.

      – Що таке?

      Вона ж раптом захвилювалася, СКАЧАТЬ