Чужинець. Сімона Вілар

Чтение книги онлайн.

      Ого, як владно! Спросоння вона мало що розуміла, зате характер свій так мимоволі показала. Торір узяв із виступця глиняну лампу із ґнітом, присвітив на сплячу. І задивився. Якою ж вродливицею раптом виявилася підібрана приблуда! Її одягли в сорочку із семиряги[45], торочки на пазусі не стягнуті, видніються ніжне горло, лінія ключиць, округлості пишних грудей. Чисте чорнісіньке волосся мов шовк розтікалося по узголів’ю, вилискуючи сажею. А личко напрочуд привабливе, тільки тепер і розгледів як слід. Шкіра шовковиста, біла, витончені контури щік, підборіддя, ніс невеликий, немов виточений. І довжелезні загнуті вії. Брови над ними розлітаються до скронь, мов яструбині крила. А рот… Торір затримав на ньому погляд. Пухлі соковиті губи дівчини несподівано викликали бажання доторкнутися до них, мов до солодкого плоду, скуштувати, а там і заволодіти цією красунею, яка безтурботно спала. Адже вона його знахідка, тож належить йому… І після великої драглистої Параксеви пружне дівоче тіло було таким бажаним.

      Торір обережно доторкнувся до щоки супутниці, запустив руку в її волосся, пропускаючи крізь пальці довгі чорні пасма.

      І, як і перед тим, дівчина тільки відмахнулася, повернулася на бік, невдоволено бурчачи. Це навіть розсмішило варяга. Але вирішив не чіпати її. Натомилася, бідолашна, у дорозі. І знову згадалося тіло здоровенного чолов’яги, якого ця дівчина волочила на собі.

      Торір скинув решту одягу і, легко перескочивши через супутницю, ліг до завішеної шкурою стіни. Вогник на носику каганця слабко блимав, окреслюючи вкрите хутром тіло поруч. Слабко шаруділо сіно під шкурами, доки він ворочався. А потім, ніби в одну мить, Торір провалився в заспокійливий глибокий сон.

      Прокинувшись, Карина не відразу зрозуміла, де вона. Потім посміхнулася. Як же привітно її прийняли вчора, у лазні до сьомого поту пропарили, нагодували хай і скромно, але ситно. Тепло й увага людей мали цілющий вплив: вона перестала плакати, жаліти себе, побиватися за Збудом. У місцевому поселенні її, певна річ, упізнали. Не раз навідувалася до капища Перунового ще з Боригором. І от нині…

      У хаті чулося шамотіння. Агукала дитина, стиха кашляв хтось старенький. За перегородкою хазяйка доїла корову, було чутно, як молочна цівка б’є у дійницю. Рано ще було, не всі повставали. Карина потяглася солодко, повернулася…

      Незнайомець, який підібрав її, спав поруч. Вона тихо охнула, відсахнулася. Але ж не втікати тепер? Цей хоча б на погибель не покинув, утішав дорогою, не віддав волхвам. Згадалося навіть, як потурбувався він, щоб у лазню її відвели, не дав занедужати. Та пощо вона йому? Зрозуміло пощо. Вродливі жінки завжди чоловікам потрібні. Сказав же: «Моя вона». Раба, отже. Але рабою бути не хотілося. Проте що їй тепер робити? Сама як палець. А чужинець цей до вподоби їй.

      У хаті прокидалися, ходили, чулися голоси. За звичаєм, розпалюючи піч, хазяйка наспівувала замовляння вогню Сварогу: