Трейнспоттінґ. Ірвін Велш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Набираючи номер, краєм ока йа відзначаю, що хтось промайнув повз нас. Йа здригаюсь від цього перебіжного контакту, але не маю бажання поглянути, хто це. Маю надію, йа не залишуся тут аж так на довго, щоб виникла потреба знайомитися з кимсь із моїх нових «співорендарів» цієї квартири. Цих уйобків для нас не існує. Не існує жодного пиздюка. Тільки Реймі. Монета провалюється. Дівочий голос:

      – Альо? – вона чхає. Це літня застуда чи наркота?

      – А Реймі є? Це Марк дзвонить.

      Реймі вочевидь говорив за нас, бо, хоч йа її не знаю, вона мене, бля, стовідсотково зна. Голос у неї крижаніє.

      – Реймі не тут, – каже вона. – У Лондоні.

      – В Лондоні? Бляха… коли він має повернутись?

      – Не можу знати.

      – А він нічо не залишив для нас, нє?

      Бажано, проте малоймовірно від цього пиздюка.

      – Еее, нє…

      Йа тремтячою рукою вішаю слухавку. Два варіанти: перший – кріпитися, повернутись до кімнати; другий – зателефонувати тому пиздюку Форрестеру і поїхати у М’юрхаз, згнилити нахер і вмазатися якимсь гівняним ширивом. А куди дітись? За двадцять хвилин так і є:

      – До М’юрхазу, друже? – це водію 32-го автобуса, тремтливо впихуючи свої сорок п’ять пенсів до коробки. Будь-який порт годиться в шторм, а шторм уже буяє у мене всередині.

      Якась стара карга витріщається на мене, коли йа минаю її, проходячи далі в салон. Нема сумніву, від мене тхне і вигляд маю геть нахер паскудний. Нас це не турбує. Ніц не існує в моїм житті, крім мене самого та Майкла Форрестера і втомливої відстані між нами, відстані, яку поступово скорочує цей автобус.

      Йа сиджу на заднім сидінні на нижньому поверсі. Автобус майже порожній. Попереду нас сидить якась дівуля, слухає собі плеєр «Соні Вокмен»[23]. Чи вона гарна? Кого це їбе. Хоч воно й вважається нібито «приватною стереосистемою», йа ясно чую її музику. Грає пісня Бові… «Золоті роки»[24].

      Не дай мені почути, як ти кажеш, що життя тебе нікуди не веде, янголе… Поглянь на це небо, життя розпочалося.

      Ночі тут теплі, а дні мооолоді…

      Йа маю всі альбоми, випущені Бові. Повне зібрання, нахер. Гори тих йобаних бутлегів[25] і всяке інше. Мені насрати на нього і його музику. Мене цікавить тіки Майк Форрестер, гидотний, безталанний пиздюк, який не випустив жодного альбому. І нуль синглів. Але мій Майкі – людина цієї миті. Як якось сказав Кумарний, ясно, що парафразуючи якогось іншого уйобка: «Ніщо не існує поза цією миттю». (Йа думаю, першим це сказав ’кийсь недоумок в рекламі шоколаду.) Але йа навіть не можу триматися цих думок, бо, в найкращім разі, вони другорядні щодо актуальної миті. Цієї миті є йа – хворий, і є Майкі – цілитель.

      Якась стара курва – вони завше лізуть в автобуси в такий час – засирає СКАЧАТЬ