Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чув ці спогади від дядька Льоні. Той ніколи раніше не торкався цієї теми в розмовах із Богданом. Та й зараз він розповідав не йому, а своєму товаришеві й ровеснику Петрові.

      – Тоді вони добре билися. Їх, видно, зразу хотіли живими взяти. Обступили з усіх боків і кричали, щоб здавалися. Остап чув і бачив усе. Спочатку не стріляли, а оточували й гукали через рупор, щоб виходили без зброї, тоді гарантують життя. Хлопці теж не стріляли, а коли емгебісти підлізли ближче, вдарили дружно з кулемета і з автоматів. Якогось там районного начальника і ще капітана поклали зразу…

      – Це ж на Великдень діялось. У перший день, у неділю. Мене взяли зранку, коли з церкви йшов. Забрали й повезли, – сказав дядько зовсім тихо, ніби сам до себе.

      – Так-так, на Великдень… Їх якраз перед обідом обступили там, на Діброві. У таке свято велике, у такий день святий смерть прийняли від тих антихристів, – кивав головою Петро, і очі його вогнем горіли. – А вони ж усі молоді були, по двадцять літ усім. Один лише Петро Солов’їв старший був років на п’ять, його брату Іванові – двадцять один…

      – Романові тієї весни якраз двадцять два виповнилося. А Василь і Володька його однолітки були, – підтвердив дядько. – Коли я їх усіх через ґрати того вечора помітив, мені в очах потемніло, мало не впав. Відразу здалося, що хлопці сплять: сиділи, мов живі, у білих сорочках, голови донизу схиливши, ніби поснули. Босі й без кашкетів, вітер волосся перебирає, чубами тріпоче. Але кров на сорочках, у кого на грудях, у кого на животі. У Романа плече й рукав були закривавлені, видно, у голову чи в шию вцілили…

      – Ой Боже, за що така кара? Їм би жити й жити, – зітхнула мама, прикладаючи хустинку до очей. Утерла сльози. Подивилася на Льоню, а потім на Петра. – Навіщо згадувати таке страшне й сумне? Хай воно ніколи не вертається… Не дай Боже…

      – Мусимо, Ганю, згадувати, – рішуче мовив сусід. – Хто ж про них згадає, якщо не ми, га? Та й Богдан хай послухає. Звідки йому про те знати?

      – Хай ніколи не вертається, але забувати про те не маємо права, – підтримав Петра дядько Льоня. – Пам’ятати й молодим розказати, щоб вони знали й не забували. Правда, Богдане? Я тобі ніколи нічого не розповідав, сам знаєш, не час був нашу ношу на ваші плечі перекладати. Дуже вже небезпечно й ризиковано було. Признаюся чесно: не раз мені думалося, що не дочекаюся того часу, коли можна буде вголос правду сказати. Але, слава Богу, розвалилася та сатанинська тюрма. Я завжди, усе життя вірив, що так має статися, що так буде, та боявся, що можу не дочекатися, не доживу до того дня…

      Приїхав Олег, зайшов у хату. Його запросили за стіл. Сказав, що вдома пообідав, а пити не буде, хоча в такій компанії не гріх би чарку-другу перехилити. Але сів збоку біля Богдана і став дослуховуватися до розмови.

      Юля то вмощувалася татові на коліна, то знову поверталася до своїх іграшок, то тулилася до бабусі. А за столом і далі згадували минулі дні.

      – Ти знаєш, Льоню, хто то сидить? – кивнув Петро на Олега. – Це ж того самого Василя Ковальчука СКАЧАТЬ