Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Юлі рік виповнився.

      Дядько підійшов, міцно потис руку. Уважно й привітно дивився світло-сірими ясними очима. На високе засмагле чоло спадав трохи поріділий русявий чуб із відблисками сивини. Рівний прямий ніс, розкішні темні вуса й неповторна усмішка. Сам високий, ставний, худорлявий і широкоплечий.

      Мама не раз казала, що Льоня в молодості був справжній красень. Ота сувора неприкрашена чоловіча врода не пропала в ньому донині, тільки припала пилом часу, трохи потьмяніла.

      Богдан ще з дитячих літ любив і поважав дядю Льоню. Знав, що він живе на Донбасі, у Горлівці, працює на шахті. Навіть пишався цим. Не раз уявляв собі, що, закінчивши школу, поїде в Горлівку й теж стане шахтарем. А кожен приїзд дяді Льоні до них у гості був для Богдана незабутньою святковою подією.

      Відколи загинув в аварії батько, нікого ріднішого з чоловіків за дядю Льоню Богдан не мав. І хоч той жив далеко, та Богдан знав, що він десь є, що приїде, пришле листа чи вітальну листівку, зателефонує.

      – А ти посоліднішав, – усміхався дядько, – став поважніший. Знаю, що в столиці був. Як там Київ? Я тільки на вокзалі побував, думав у центр заскочити, але вже часу не лишалося. Із поїзда на поїзд.

      – Татку, а що ти мені привіз? – зацікавлено допитувалася Юля, зазираючи в очі.

      – Привіз, доню. Усе привіз, що ти хотіла. Ось бачиш, який великий пакет?

      – Ходімо до хати, бо вже обідати давно пора. Знали, що приїдеш, тож без тебе не починали. Ходімо, – запрошувала мама.

      Поки Богдан радував Юлю іграшками й ласощами, мама швиденько накрила на стіл.

      – Мамо, візьміть, тут київський хліб, ковбаса, сир.

      – Ой навіщо ти брав? Що, у нас їсти нема чого? А хліб добре, що привіз, хліб у них славний – як домашній.

      Мама бере хлібину, втішено оглядає її, кладе на стіл.

      – Льоню, – повертає вона голову до дядька, – хай би, може, Петро прийшов? Піду, мабуть, покличу. Посидите, поговорите…

      Петро – їхній сусід, а дядьків ровесник і друг дитинства та юності. Хата його поруч, за парканом, то й довго чекати не довелося. Увійшов до хати, привітався з Богданом, кинув оком на стіл.

      – Я-то вже обідав, але в хорошій компанії посидіти не гріх. Коли ми так ще збиралися? Уже й не згадаю, коли ти, Льоню, останній раз приїжджав. Богдана і то зрідка бачу здалеку, побалакати нема коли.

      Петро поставив на стіл пляшку й прокоментував:

      – Своя, домашня, свіженька, ще зранку капала.

      Першу випили за зустріч, другу – за здоров’я. Далі підняли за все добре. Чарочки були невеличкі, то спочатку наливали по повній, потім – по половині, а Богданові дядько Льоня наповнював щедро, по вінця. Ще й примовляв:

      – Тобі можна – молодий, здоровий. А нам, дідам, уже зась. Ми своє відпили. Правда, Петю? Чи й тобі повну налити?

      – Ні-ні! – хапався рукою за чарку сусід. – Мені цього вже забагацько буде. Ти собі наливай, ти ще крепкий. – І, повернувшись до Богдана, продовжував: – Глянь, який у тебе дядько. СКАЧАТЬ