Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Ті двоє роздивлялися навколо себе, по стінах, де висіли картини й фотографії в рамках, прикипіли очима до образíв у вишиваних рушниках на пóкуті.

      Важко чахкав годинник на стіні, а за вікном усе дужчала, блискала і гримотіла гроза. Суцільною стіною стояла за шибками злива, сизою і мерехтливою, рухливою, але все-таки стіною.

      – Да, кстати, меня зовут Вадим, Вадик Мордвинов, а его – Толик. Ваш боевой товариш – это мой родной отец, а его дед, – кивнув лисий на молодика. – Мы к вам по делу…

      Павло все ще розгублено й насторожено дивився на обох зразу і не казав нічого.

      – Письмо, отец, – озвався Толік.

      – Ах, да, чуть не забыл, вам здесь письменное послание. – Вадим дістав із нагрудної кишені згорнутий учетверо аркуш та подав через стіл. – Прочтите, Павел Петрович.

      Послання було лаконічне: «Паша, привет! Надеюсь, ты меня не забыл еще окончательно. Я о тебе часто вспоминаю, о наших совместных боевых действиях. Сам приехать не могу, а дело наше надо решить. Откладывать дальше некуда. Сам понимаешь – года уже не те. Жалко, если пропадет. Мои, Вадим и Толик, тебе помогут. А ты укажи им, где, что и как… Это и в твоих интересах, Паша, так что сделай все, что надо. Помнишь наш уговор? Желаю успеха. Обнимаю. Твой Миша Мордвинов».

      – Вот такое дело, Павел Петрович, – обізвався Вадим, побачивши, що господар відірвав погляд від папірця.

      – Да, я понял, – тихо проказав Павло і знову згорнув листа вчетверо.

      За вікном сліпучо блиснуло. Хатину струсонуло страшенним вибухом. Старий коротко охнув, перехилився зі стільця набік і важко впав на підлогу.

      5

      У село доїхали за якихось півтори години. Богдан незчувся, як промайнув цей час. Усю дорогу Олег розповідав різні чудернацькі історії, які десь чув чи сам пережив. А набачитися всього йому довелося чимало. За своє недовге трудове життя встиг побувати і на Далекому Сході, і в Середній Азії, і в Тюмені, а в останні роки об’їздив мало не всю Європу.

      З Олегом вони вчилися в одному класі. Ще з дитинства були нерозлучними друзями, а після школи життя розвело їх різними шляхами. Коли Богдан навчався в медичному, Олег служив в армії аж у Хабаровську, потім працював на кількох ударних всесоюзних будовах: «вахтовим методом» на нафтових об’єктах Тюмені зумів заробити стартовий капітал для власної справи. Правда, більше половини його осіло на рахунку в Ощадбанку, який заморозили в дев’яносто другому.

      Олег не раз розповідав про це, насміхаючись із себе й дивуючись, як так легко дозволяв себе одурити. Не оминув цієї болючої теми й сьогодні:

      – Чуєш, вони людям по п’ятдесят гривень видають! Подивися, що біля тих кас робиться: ще з ночі стоять, списки складають. Чуєш, у нього п’ятдесят тисяч лежить у банку, а йому п’ятдесят гривень!

      Оце «чуєш» було його улюбленим слівцем. Вставляв його будь-де й будь-коли, особливо коли хвилювався.

      – І я теж молодець! Чуєш, сімнадцять тисяч у руках тримав, думав, куди їх приткнути. СКАЧАТЬ