Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що якось воно буде. Бо ще ніколи так не було, щоб якось воно не було.

      – Та кажу ж, що все буде добре, – усміхалася Таня. – До речі, Ольгу я вже запросила…

      – Можна? – зазирнув у кабінет Іван Йосипович.

      – Заходьте, заходьте, Йосиповичу. Якраз ви мені й потрібні, – радо вигукнула Таня. – Я вже до вас заглядала, та вас не було на місці.

      Іван Йосипович увійшов неквапним легким кроком, зацікавлено слухав Таню, яка повідомила йому, що Віктор запрошує в суботу на обід із нагоди чергової дати, що Йосипович має бути обов’язково, бо іменинник вважає його не просто старшим товаришем, а й справжнім другом, тож відмовлятися негоже, а тим більше додуматися не прийти.

      – Бачите, он Богдан Васильович мав свої плани на суботу, але погодився відразу. То що б ви там собі на суботу не надумали, мусите відкласти на потім.

      Іван Йосипович слухав ту тираду з добродушною усмішкою на обличчі й зацікавленим блиском в очах. Подякувавши за запрошення, почав бідкатися, що це ж знову доведеться чарку в руки брати, а він давно вже збирається з цим покінчити, бо вже вік такий, що пора перейти на здоровий спосіб життя.

      – Йосиповичу, ви так п’єте, що вам та чарочка тільки на здоров’я буде. Пити в міру не гріх. Тим більше, якщо знаєш, ким п’ється, і коли, і чи багато, і з ким. Це ж ознака мудрості, а не якийсь недолік.

      – О, це ви вже Омара собі в союзники взяли. Правду сказав той мудрий старець: «Когда соблюдены все эти оговорки, пить – признак мудрости, а не порок совсем». Але хіба воно в нас своїх мудреців мало було? – казав далі Іван Йосипович. – Візьміть хоча б пісню «Кришталева чара, срібная креш. Пити чи не пити, все ж умреш». І пили ще з княжої пори, пили в часи козацькі та в кріпаччині не цуралися. Пили, та ще й впивалися. У кожному селі стежка до корчми не заростала. Не один гречкосій своє добро якомусь Лейбику чи Мошку з хати виносив, не один Кайдаш у тій калюжі захлинувся. Що було, то було, ніде правди діти. Отаке-то воно, дорогенькі мої.

      Пили, та ще й співали: «Пили горілку, пили наливку. Та ще й будем пить. А хто з нас, братця, буде сміяться, того будем бить…»

      Та все ж, дорогенькі, я вам мушу зізнатися, що в літа мої молодії наш народ не був таким спитим, як нині. Пам’ятаю, як був я ще малим, то наші люди міру добре знали: чи то на весіллі, чи на хрестинах одна чарочка по колу ходила за столом. Пустять того келишка, то поки він із кутка в куток дійде, треба дотерпітися. А ще якщо якийсь балакучий візьме того келишка та почне довго виговорювати, то вже й кричать: «Не тримай чарку, пускай далі». То ще за Польщі було, коли ми, малі, бачили все те.

      А вже по війні я навіть не встиг зогледітися, як воно все змінилося. Якось ніби саме собою сталося. І сталося не зовсім швидко. Коли в п’ятдесят восьмому вернувся, відразу не впізнав ні села, ні людей. Замість того келишка виросли перед кожним за столом стакани-гранчаки, якими ото чай пити. Таке-то воно, дорогенькі.

      Приїхав я, зібралися з друзями дитинства, які ото в селі залишалися, відзначити зустріч нашу. Дивлюся й очам своїм не вірю: наливають по повній склянці, мало не по вінця, піднімають СКАЧАТЬ