Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Що то за дохтур такий?..»

      Дід дивився безневинними дитячими очима, які бралися сльозою, а в голосі його було тихе благання. Заспокоїв старого, як міг. Обіцяв, що зроблять усе можливе, щоб допомогти, сказав, щоб не переймався дурними словами отого «дохтура». Провів діда до дверей, а той усе дякував і дякував.

      Коли покликав згодом Влада, той і віднікуватися не став. Усміхався кривувато у свою борідку: «А що я такого сказав, я ж шутя, а дід не допетрав, усе всерйоз сприйняв. Подумаєш, обідився старий, ніби не знає, що на операцію гроші треба. Що то за народ такий? Село забите. Корову, бач, йому жалко стало…»

      Він так і не зрозумів нічого. Пішов зі своєю пихою, поблискуючи дорогими окулярами. У дверях оглянувся, ще й плечима знизав.

      Карпінський своєю зарозумілістю й хамською зверхністю, відвертим цинізмом виділявся в колективі, не стільки дивував, як шокував багатьох. Йому на все і на всіх було наплювати. З роботою своєю справлявся непогано. Але в усьому прагнув добути вигоду собі, мати найбільший зиск. І це непогано вдавалося.

      Скільки йому про це не говорили, але все як горохом об стінку. Уже й Анатолій Павлович рукою на нього махнув: що ти скажеш, така натура в чоловіка. Горбатого, мовляв, могила виправить.

      У відділені всі знали того Влада як закінченого хама й інтригана, старались обминати його. Він дивився на те згори й не дуже переймався. До всіх ставився зверхньо-скептично, як і до своєї роботи.

      Жадоба наживи вела його життєвою дорогою. І він уперто й натужно йшов уперед, як отой кінь, якому попереду на дишель прив’язали віхоть сіна.

      Уже навіть Іван Йосипович, їхній мудрий філософ, якось наводив йому біблійну істину: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються і викрадають. Складайте ж собі скарби на небі…»

      На те Влад тільки коротко реготнув і сказав, не дослухавши: «От-от, пане Гринчук, складайте собі на небі, а я буду на землі… Тільки ж ви не підкопуйтесь…»

      Іван Йосипович не знайшов, що відповісти, лише головою похитав, а Влад затупотів далі по коридору. «Нахаба. Не дослухав і побіг…» – здивовано мовив Іван Йосипович сам собі.

      «Золотий чоловік», – так казали в їхньому колективі про старого анестезіолога. Його всі поважали, та не лише через солідний вік, а за добру, чуйну вдачу, щирість, життєву мудрість, повагу до кожного. Іван Йосипович працював у хірургії майже сорок років. Був найстаршим фахівцем у всій лікарні. Справу свою знав досконало, а до роботи ставився з великим пієтетом.

      З Іваном Йосиповичем вони зійшлися якось відразу, з перших днів. І не лише в лікарняному повсякденні, а й поза стінами клініки їхнє спілкування перетворилося на приятельські – якщо б не сказати – дружні – стосунки.

      Той ніколи, жодного разу не зробив бодай найменшого натяку щодо їхньої вікової різниці, на дозвіллі казав йому «Богдане», але обов’язково на «ви», а в лікарні звертався до завідувача більш поважно СКАЧАТЬ