Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ брови Таня.

      – Ой-ой, якби я тебе боявся, то, може, мовчав би, – сміявся на те Віктор.

      Оля розуміла, що все це гра. Тому й собі всміхалася стиха. Так за чаєм у розмовах із жартами швидко минав час.

      Богдан приїхав близько дев’ятої вечора. Посидів трохи, випив чашечку кави, і вони з Ольгою пішли, тепло попрощавшись із господарями. Богдан ще і ще раз дякував Тані за те, що виручила і його, і Ольгу в такій делікатній ситуації. Казав, що це Тетяні та Віктору обов’язково зарахується і що він у боргу не залишиться.

      Коли вийшли на вулицю й зосталися вдвох у гамірливій юрбі, Богдан почав детально оповідати Олі про всі події в селі. Згадавши побіжно про Юлю й маму, більше говорив про зустріч із дядьком Леонідом, про його спогади з часів війни, про трагедію сім’ї.

      Оля слухала уважно, тримаючи його за ліктя. Цікавістю світилися її очі. Розуміюче кивала головою, але згодом запитала не про трагічні події далекого минулого, а про Юлю, про те, як дочка зустріла його, чи зраділа, чи не хотіла їхати з ним до міста, чим займається в селі. І після всіх цих запитань промовила: «Цікаво було б її побачити».

      – Побачиш. Наступної неділі поїдемо в село й побачиш. Які проблеми?

      – Ні, я не поїду, – квапливо похитала головою Ольга.

      – Чому? Це ж недалеко…

      Ольга промовчала, тільки плечима знизала. І міцніше пригорнулася до його плеча.

      Вечір швидко спливав, хоч як їм обом не хотілося цього. Богдан провів її аж до воріт. Ішли тихою вуличкою поміж принишклими хатами.

      – У вас як у селі. Дивно, шматочок села побіля міста. І тихо так. Це ж треба: за один день опинився вдруге біля цих воріт. День розпочався й закінчується тобою.

      Довго ще не могли розійтися. І місяць із-поміж хмарин позирав на них. І тиша бриніла над ними.

      7

      «І суєта суєт, і будні буднів». Уже з понеділка так усе завертілося на роботі, що, як мовиться, угору не було коли глянути. Проте йому не звикати до такого темпу й ритму. За ці роки виробив у собі здатність не гаяти часу на дрібниці, а виокремлювати в усьому суттєве, акцентувати увагу на основному.

      Та хіба все залежить від тебе? Щомиті виринає на поверхню щось нове, непередбачуване, і мусиш відволікатися на те або інше. Усі знають: не хотів він іти на відділення, брати на себе ці більші й менші клопоти. Раніше знав тільки своє – планові чи непланові операції, у яких береш усе на себе та відповідаєш лише за себе. А тепер зовсім не те: мусиш за інших ношу на плечі й на душу брати.

      Не хотів, та мусив. Головний так переконував, що таки вмовив. Казав тоді Анатолієві Павловичу:

      – Ставте когось досвідченішого, старшого на цю керівну посаду, а я не адміністратор, я практик, моя справа – скальпель у пальцях тримати.

      Головний і слухати того не хотів, то й не чув його слів.

      – Я краще знаю, – говорив з усміхом на те, – мені збоку видніше, а ти, Богдане Васильовичу, не віднікуйся, бо і досвіду в тебе, і здібностей вистачить, а я свою підтримку гарантую…

      З СКАЧАТЬ