Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ таки виконав свою обіцянку. Учора, коли вертали із села, домовилися виїхати зранку на озеро порибалити. Сказав: «Я сам усе приготую, завезу, вудки мої, приманка, наживка. Ти тільки лови. Можеш діда Івана взяти, він це діло любить. Словом, я підніму по тривозі».

      І ось задзеленчав телефон, ще й у вікні не сіріло. Голос в Олега дзвінкий і бадьорий:

      – Підйом! На збори – двадцять три хвилини. Буду через півгодини. Так що виходь. Як там Йосипович, їде?

      – Їде, казав. Із сином хоче.

      – То буди їх, нехай виходять.

      Тут відразу ж і Гринчук подзвонив. Сказав йому, що збір у дворі, на що Іван Йосипович мовив задоволено одне слово – «чудово».

      Коли Богдан спішно зібрався й вийшов із під’їзду, надворі розвиднялося. «Світанок літній швидко настає», – сказав сам собі подумки.

      Іван Йосипович із Сергієм уже підходили. Син був схожий на батька: підтягнутий, такі ж риси обличчя, така ж тиха привітна усмішка.

      Олег не забарився. Підкотив із горбочка, вистрибнув із машини, потиснув руки. Очі його виблискували веселою іронією.

      – Ну що, побудив вас? Так вам і треба. Скільки можна спати? О, та в нас високий столичний гість. Як там білокам’яна? Йосиповичу, як здоров’я, щось ви невеселий? Невже перебрали вчора? Богдан, бачу, так собі, нівроку…

      Він сипав запитаннями, не чекаючи відповіді. Швидко вкинули більші речі в багажник, всілися й поїхали. Олег окинув усіх веселим оком, зиркнув для чогось у дзеркало й вигукнув:

      – Ну, рибо, стережися! Зондеркоманда їде. Буде те, що й торік було… У цю ж пору.

      Усі засміялися. Минулого літа вони теж їздили на те лісове озеро. Якраз тоді Сергій із ними був, теж у відпустку приїхав. Отож торік у тій поїздці не те, що жодної рибини не зловили, а й мало вудки не погубили. Саме Олег із Сергієм так розійшлися, що назад Богдан мусив за кермо сідати.

      – Ні, дорогенькі, сьогодні не п’єм. Ми нічого навіть не брали із собою, – з надією на підтримку глянув на Богдана Іван Йосипович.

      – І я не брав. Та й їхати назад не буду.

      – Чуєте, як там буде, то ще побачимо. Ось тільки доїдемо, то й зразу розвидниться. А не хочеш їхати назад, то поїдеш уперед…

      – Дорогенькі, яке там розвидніє? Уже он сонце сходить. Тож давайте домовимося: не будемо, і все, – жалібно просив Йосипович.

      – Тату, та хіба вас хто силує? Не будете, то й не будете, – озвався Сергій з усмішкою.

      Він звертався до батька на «ви», що викликало в Олега здивування ще торік. Богданові це було не в дивину – сам так призвичаєний змалку. Тоді на озері в них навіть виникла невеличка суперечка на цю тему, проте Олег не дуже опирався й погодився з доцільністю такого звертання до батьків.

      – Дуже слушно, Сергію, батька треба підтримувати й виручати, – глянув через дзеркало Олег. – Скажи краще, як там москалі, думають про Україну чи ні? Це ж Єльцин їм сказав: «Прокинувся… і думай, що я зробив для України»?

      – Думають, аякже, навіть не сплять, а думають…

      – А ви, дорогенькі, хіба не СКАЧАТЬ