Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ видно вже й тих сівалок і тракторів. Через поле, захоплене бур’янами, закинуте й нерозоране, пройшов до самої хати. Під хлівом і край подвір’я височіли валом викорчувані й зсунуті бульдозером старі яблуні, вишні, груші, сливи. Колодязь був на місці! І горіх горбився біля нього, наполовину всохлий, а з другого боку з живим гіллям. Та ще під вікнами хати зеленіли кущі бузку.

      Підійшов до колодязя, торкнув корбу. Забряжчав темний від іржі ланцюг на залізному барабані, захованому під зеленим дерев’яним дахом. Зазирнув усередину, де в глибині тьмяно зблиснуло дно.

      – Там відра нема! – почувся голос за спиною.

      Він аж здригнувся від несподіванки. Рвучко озирнувся. У розчинених дверях хати стояв чоловік. Ніби той самий.

      – Ви що, води хотіли? – спитав чоловік, ступивши з порога на траву. – То відра немає…

      Підійшов ближче, привітався. А він став поспішно пояснювати господареві, що колись уже був тут, що вони зустрічалися, коли ще садок такий гарний був і тракторна бригада стояла тут, отоді воду пив із цього колодязя, ще такі собаки злючі обсіли його в садку.

      Чоловік стенув плечима – видно, не пригадував.

      – А нащо садок викорчували? Такі гарні дерева були…

      – Та… Їм уже землі мало було. Приорали під саму хату. А тепер ті поля навкруг облогують, будяками заросли. Ніхто не оре й не сіє…

      Господар скрушно кивав головою й сердився. В очах у нього зблискував недобрий вогонь. Дивився на хату і хлів, на колодязь, горіх і купи понівечених дерев, і здавалося, що ще якась мить – і все навкруги спалахне й піде за димом…

      Згодом вони сиділи на стовбурі старої яблуні з обчухраним гіллям. Трохим – так назвався господар – неквапно розказував про своє життя. Тут, на хуторі, народився й виріс, сюди повернувся з армії й тут усі літа прожив. При колгоспі ще якось було, коли за сторожування платили. Города мали, корову, телята, кури, гуси, поросята. Жінка норму буряків брала, діти помагали. Жив як господар на своєму обійсті. Правда, роботи вистачало на кожен день. Ні кінця ні краю. Та нічого, дітей усіх вивчив, у люди вивів. Старший у війську офіцером служить, дочка медінститут закінчила, а менший тут, у селі, хату збудував, шоферує.

      То зараз біля нього, меншого, і живе, а сюди приходить час від часу наглянути. Оце й сьогодні прийшов подивитися, чи все на місці. Треба б уже розібрати хату з хлівом, забрати звідси. У господарстві все знадобиться. Проте якось руки не доходять. Але вже цього літа мусять усе перевезти.

      – Це ж якби колгосп був, то вже б давно трактором розвалили все й загребли. Переорали б, і сліду не лишилося б, – казав Трохим стиха, наче сам собі.

      Запитав тоді байдуже, ніби знічев’я:

      – Хату і хлів можна розібрати, а колодязь?

      Трохим хитнув головою.

      – А що той колодязь? Он там, за річкою, на горбах, такі глибокі криниці були, а й ті загорнули. Верхні круги, два-три кільця, можна витягнути, а там нагортаєш купу землі бульдозером, і за рік-два сліду не знайдеш. Кажу ж вам, сам ходив, дивився: СКАЧАТЬ