Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дід із бабою. Як зараз бачу той ранок, коли прийшли нас забирати. Прокинувся я від гармидеру в хаті, від крику й плачу. Баба голосить, мати голосить, голова сільради та якийсь військовий щось сердито виговорюють батькові. Мати молить і просить їх: «Змилуйтеся, куди ж нам із маленькими дітками? Пожалійте хоч їх, що вони винні? На що той, у формі, аж озвірів: «Молчать, бандеровское отродье! Все решено… Даю вам на сбор два часа…» І пішов із хати, дверима грюкнув.

      Стали збиратися, куди ж діватися? Хата оточена, у дворі солдати… Узяли, що могли, з одежі, миски, ложки, чашки, їжу, у мішки, в рядна пов’язали. Скинули ті клунки на підводу й погнали нас до сільради. А все ж зосталось: і худоба, і птиця, і вулики в садку, і картопля та яблука в льоху, і зерно в коморі. Багато не дали брати…

      Сільрада якраз біля школи, дзвінок на перерву. Діти галасують у дворі, вибігають на вулицю. Я за возом, за тими клунками пригинаюся, щоб мене не побачили. Чомусь вельми соромно було, що нас вивозять. А нас там півдня тримали. То я й радів, як уроки починалися, і ховався на перервах. А ще, дурний, зрадів, що серед тих, кого звезли до сільради, двоє моїх друзів: однокласники Володька й Коля, що були інші діти. Уже ж ніби легше й веселіше в гурті. Ото правду кажуть: мале – дурне. Крім нашої, там ще чотири сім’ї зібрали. Коли по обіді рушили із села, якраз уроки закінчилися. То я вже й не соромився. Хлопці з нашого класу йшли за нами, то ми перегукувалися, прощалися, а солдати покрикували на них, відганяли аж до краю села.

      – А я щось думав, що вас за участь у збройній боротьбі взяли, що ви були в повстанцях, – озвався Олег, відвівши очі від поплавків. – А тут зі школи, з-за парти…

      – Отож-бо, дорогенький, узяли нізащо. Та ні, за те, що батько добрим господарем був, що землю свою любив і начорно на ній трудився. Оце й був найбільший злочин в очах бандитської влади. Тим п’яницям і лежням, які нічого не робили, за щастя було поживитися чужим добром. Ви думаєте, де дівалося те, що лишалося. Собі розгрібали ті активісти й енкаведисти. І худобу, і зерно та картоплю, і птицю, і мед та вулики. То справді була банда, яка грабежем серед білого дня промишляла…

      – То я й кажу, чуєте, не треба було хилитися перед ними, а брати зброю й бити прямо в лоб, – розпалювався Олег. – А то звикли коритися й чекати милостині від завойовників. То й мали. Бо ж якби з кожної хати стирчав кулемет, не діждали б вони знущатися з безневинних людей…

      – Легко казати так зараз, ой, легко, хто не знав і не бачив того, – вів далі Іван Йосипович. – Адже був спротив, були й кулемети… Та що могла зробити та сила проти незмірно більшої сили? Хоча ой як багато зробила, так багато, що вони й зараз тремтять із переляку, як почують «УПА» або «бандерівець». І то не тільки тут, у нас, а по всій «необ’ятной родінє», аж до «самих до окраїн». Аж до Сахаліну. Я вам так скажу, дорогенькі, нас теж там, у тайзі, бандерівцями називали «мєсниє», називали всіх: і малих, і старих. Отож-бо, ті хлопці, що зі зброєю в руках боролися за Україну, досі воюють. Бо їх і сьогодні бояться їхні вороги й діти та внуки їхніх ворогів. Адже вони були справжні герої та билися СКАЧАТЬ