Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Минулого літа Жорика так потовкли, що мордяку йому геть перекособочило. Щелепи розтрощили так, що дротом скручували. Через трубку мусив їсти. Та нічого, вичухався за кілька місяців. Оклигав. І зараз від того ні сліду.

      Можна було б йому сказати. А що потім? Тут не вгадаєш. Ні, краще не зв’язуватися з ним.

      А що, якби зятю шепнути? Уявив собі ту ситуацію і аж злякався. Дуже вже Максим чесний і порядний, прискіпливий і цікавий. Усе випитає, обміркує, а тоді тільки щось зробить. О, це вже всім у хаті розказав би, усі знали б. Ні, ні, і ще раз ні. Краще вже Жорик, той хоч нікому нічого не скаже.

      Найкраще було б зібратися самому, сісти на маршрутку й поїхати. Не раз уявляв себе там, на хуторі. Дивився, ніби збоку, сторонніми очима: приїхав, прийшов, швидко зробив, що потрібно, і подався назад. І все було б добре, і жодних проблем…

      Обмірковував деталі, зважував усі «за» і «проти». То тут, то там виринали сумніви, перестороги. Інколи визиркував страх. Ні, і самому – не вихід. Хтозна, що може трапитися в тому полі, під лісом. Це ж якби трохи молодший був, так років десять-двадцять назад, то й недовго думав би…

      А так доведеться, мабуть, дожидатись отих, від Міші Мордвінова. Нічого не вдієш. А шкода. Раніше треба було думати, ех, проґавив. Той Морда такий, що не відчепиться. Не так він, як його кодляк – оті Вадік і Толік.

      Звісно, без них було б краще. Бо й з ними вибиратися небезпечно, невідомо, що в них на думці. Це ж треба вночі їхати. Не будеш же там серед білого дня світитися. Так, уночі.

      Якби ж то можна вдень, то й проблеми не було б. Махнув би він оце сам, якось усе й звершив. А надвечір же не поїдеш, щоб самому тинятися в полі під лісом, десь там ночувати в кущах.

      Знову побачив себе там, на узліссі, у мороці, серед кудлатих кущів. Гостро блиснули з темряви хижим вогнем вовчі очі. Ху-ух, аж морозом сипонуло по спині! Як і колись, тоді, давно…

      Ті вовчі очі котилися за ним із року в рік, із дня в день, бігли, наздоганяли й не могли наздогнати. Не раз озирався назад, відчуваючи потилицею їхній гострий доторк. Нерідко попереду спалахували вони, оті холодні, жахкі жарини, аж зупиняли подих і крок. А скільки разів поставали у сні, несподівано, неждано-негадано бризкали іскрами в густій темряві ночі.

      Він уже звик до того, змирився, ніби так мало бути. А що тут удієш, як світ оцей такий? Недарма кажуть: «Людина людині – вовк!» Ні, кажуть зовсім інше, і казали завжди: «Людина людині – друг, товариш і брат…» Але то вголос, для всіх. А насправді думають «вовк» і поводяться саме так. Бо воно ж так і є, хто б і що там не говорив…

      Баба зазирнула в кімнату.

      – Сидиш? Іди, там кличуть, на дорозі…

      Заспішив до воріт. Хто там уже його гукає? Невже оті двоє приперлися, лисий і кремезний? Ще ж ніби рано. Казали – через два-три тижні. Мабуть, не вони…

      За воротами тупцював і метушився Жорик. А біля нього ще якийсь чолов’яга сутулився, засунувши руки в кишені штанів. Дивився насторожено, зате привітно.

      Обидва підкреслено ввічливо привіталися, потиснувши СКАЧАТЬ