Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Нехай швендяє, аби до неї не прискіпувався.

      – О, моя симпатюлька йде, – ошкірився назустріч Жора. – Ви б, Петровичу, замовили слово за мене, а то ваша внучка Жори вперто не замічає. Вона, канєшно, ошибається, розтолкуйте їй, Павел Петровіч.

      Дід похмуро глянув на Жорика, потім подивився вздовж вулиці й не сказав нічого.

      – Куди ви, діду, зібралися? – взяла його за лікоть.

      – Схожу до Мирона, провідаю. Он Жору прислав, покликав…

      Із сусідів дід із Мироном спілкувався найбільше. Вони були майже однолітки, обидва – фронтовики, ветерани. Раніше часто сходилися, годинами балакали. А тепер Жорин дід ще з весни хворіє, на вулицю не виходить.

      – То йдіть, провідуйте, чого біля воріт стали?

      – Та ж Жора зупинив, тебе побачив.

      – Що ви того Жору слухаєте? Ідіть собі. А йому перекажіть, хай не чіпляється.

      – То ти сама скажи.

      – Кажу, не чує…

      – Ой, Олько, ти на Жору не махай рукою. – Жорик знову вискалив рідкі зуби. – Краще добре придивися. Чим я тобі не пара? Молодой, красівий, нежонатий…

      – Іди собі, Жоро, і не озирайся. Та краще під ноги дивися, щоб не впасти.

      Жора ще щось почав верзти, але вона рішуче зачинила за собою хвіртку.

      Барс дзвякнув ланцюгом і позадкував у буду.

      І треба ж оце таке. Плутається той Жорик перед очима, як і цей собацюра. На перший погляд він ніби не поганий, але ж якби не чіплявся зі своїми жартами й натяками. Узагалі-то, його важко зрозуміти: коли всерйоз говорить, а коли хитрувато прибріхує. Є такі люди, траплялися їй, дуже щедрі на словесне лушпиння, у якому здорового зерна не знайдеш.

      Та ну його, того Жорика, щоби про нього думати.

      – Барсе, не спи, – гукнула до будки.

      Собака наполовину висунувся назовні, заметляв головою, забряжчав залізно. Вийшло так кумедно, ніби пес заперечував їй, що Ольга аж засміялася стиха.

      У хаті почала викладати на стіл свої покупки і, ніби між іншим, запитала:

      – Мені ніхто не дзвонив?

      Мама вдала, що не почула, роздивлялася принесені продукти й питалася про ціну. Але по тому, як вона усміхнулася сама до себе, стало зрозуміло, що їй є що сказати. Врешті вона першою порушила мовчанку й мовила:

      – Та дзвонили, якраз той, про кого запитуєш.

      – І що ви йому сказали? А давно? І що він сказав?

      – Не так давно. А я йому нічого не встигла сказати. Запитав тебе, подякував і поклав слухавку. Це він?

      – Не знаю, мабуть…

      Вона знала, що це був він. А хто ж інший? Більше ні від кого дзвінка не чекала. Передавала ж Тані, що телефон запрацював, щоб сказала Богданові.

      І треба ж так: на годину вийшла з хати, а він подзвонив. Хай би раніше чи пізніше, коли була вдома. А то якесь суцільне невезіння. То телефон не працює, то її вдома не виявилося. Два дні вже поговорити не можуть.

      – Та ти не переживай СКАЧАТЬ