Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською). Федір Титарчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тебе відвели додому, відкрили тобі двері, потім стояли на вулиці, дивилися на вікна, – пояснював я Жеці. – У тебе спалахнув на кухні світло…

      – Та я прокинувся на лавочці…

      – Ну вже не знаю, – розвів руками я. – А ти взагалі хоч що-то пам’ятаєш?…

      Виявилося, – ні, не пам'ятає! Взагалі, після човнової станції з Жекою, а точніше з його пам'яттю, стався колапс. І це, одночасно, булоі весело, і сумно.

      – Херово, – видихнув я і ледве не розсміявся, тому що, напевно, саме веселе, що може бути, це вранці згадувати і розповідати перепившимся друганам, що з ними минулої ночі сталося та що вони там начудили.

      – П'ять хвилин. Заходь. І пішли до Льохи, – запропонував я.

      – Наху… ся? – зустрів Жеку замість привітання Льоха і тут же розсміявся дзвінким сміхом. – Нажрався? Яблучками закушував знову? – не вгамовувався він. Жека втратив увесь свій запал, бажання з'ясовувати стосунки, втративши під ногами не тільки ґрунт, але й рештки самовпевненості.

      – А що там? – поцікавився він.

      – А те, що ти нажрався і зіпсував нам свято! – сміявся Льоха. – Ну не так щоб зовсім, але в тому сенсі, що ми очікували – то да.

      Зіпсував Жека свято? Ну, це спірно… Те, що пішов він не по тому плану, який ми припускали і на який розраховували – це так. Але ось зіпсував – напевно, ні! Адже Жека доставив нам не тільки масу клопоту, але і можливість, виконуючи ці клопоти, від душі пореготати (саме поржати, а не посміятися і так, – не посміхнутися, а саме поржати!) над ситуацією і тілом, що не бажала спочатку прокидатися під деревом, а потім впиралося своєму транспортування додому до останнього.

      І тут Льоху понесло:

      – А пам'ятаєш як яблучками закушував і у мене банку з останньої «дозою» відбирав?

      – Не… – мотав головою втрачений Жека.

      – А як впав з човна, пам'ятаєш?

      Теж не пам'ятав.

      – А як: «Я знаю короткий шлях! Тут недалеко!»? Пам'ятаєш?

      Жека і це не пам'ятав, зате ми чудово пам'ятаємо, коли при виході з човнової станції не повернули направо, як нам слід було б, а, піддавшись умовляням вже хитаючогося Жеки, пішли вліво, вниз, до того місця, що Жека знав як короткий шлях. Шлях, дійсно, виявився коротким, але, якщо зізнатися, то шляхом або навіть стежкою це назвати було складно. Чи не прямовисна гора з крейдових відкладів, що не мала навіть рослинності – ось і весь короткий шляху, по якому ми й тверезі ледь піднялися б, а от з підхмеленим Жекою довелося і того гірше. Жека усякий раз норовив впасти і покотитися вниз, тому Льоха тягнув того за руки вгору, я штовхав руками у дупу. Жека ж особливо не сприяв у наших діях, голосно матюкаючись ще міг перебирати ногами, час від часу намагаючись ногою дістати Льоху або штовхнути мене.

      – А як ми потім крейду на колонці відмивали? Всі йдуть чисті, охайні і тільки три дауна під колонкою на центральній вулиці миються?! Пам'ятаєш?

      І правда, сходження на крейдяну гору, до слова, на яких стоїть СКАЧАТЬ