Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською). Федір Титарчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Не знаю, чи стріляв старий чи ні, за шумом падіння в пил я як-то того не розчув, але Жека стверджував, що постріл був. Льоха знову паплюжив Жеку на чому світ стоїть, але останній все так само дивувався: «Чого це він? Я всіх врятував!»

      Як-то убравшись подалі від старого, зламаною яблуні і понівеченого паркану, ми вийшли на старовинний спуск, що б йому бути неладним, і проклинаючи все на світі, взяли зобов'язання на сходження по цієї мощеної прямовисній скелі, розмитій дощами, розбитій часом і частково розкраденої на бутовий камінь і зарослої чи не віковими деревами з обох сторін. Що не кажи – історичний центр міста, однак. Правда, нам від цієї історії було якось не дуже…

      І як-то зазнавши позбавлення сходження по цьому узвозу (і чого його називають узвозом, коли це натуральний підйом?!) ми тут же перенеслися зовсім в іншу епоху – «місцевий палац лордів», ні дати, ні взяти – совкове адмінбудівля з площею, пам'ятником вождю і любителю дітей, як стверджується, – всього того, що так нещодавно нами було відкинуто і що всім нам вже набило таку оскому, що навіть Жека скривився, проходячи повз хирлявих трояндочок на клумбах, по порослим травою в стиках кладки бетонних квадратів площі.

      – Минулої зими йому на груди табличку повісили – куплю рублі! – повторив вкотре історію Жека. Ми з Льохою посміхнулися, згадуючи аматорські фото цього плаката, зроблені мною з нагоди. Плакат, кажуть, провисів чи не з тиждень, з благанням дивлячись у вікна міськвиконкому у якого, мабуть, не було не тільки рублів, але і купонів, а потім і гривень.

      – Так, було діло… – вимовив я, кидаючи погляд на недобудований будинок піонерів, панораму Цукрозаводу, пост пожежних під блакитними ялинками відразу за пам'ятником вождю світового пролетаріату, і цілячись у той самий спуск, що переростав у крейдяну дорогу вздовж річки з невеликими будиночками вздовж, згорілим магазином класу сільмаг, і частими відгалуженнями стежок і доріжок у бік річки. Ось так – спочатку сходження, потім спуск. Нам, по ходу, пора було давати медалі за альпінізм, – чи що там у них за таке дають. Інша справа, якби ми пішли за «старим» маршрутом через центр. Але тоді не було б яблучок, та й там, у центрі, біля самої церкви, якийсь на всю голову стукнутий проектант звів під неймовірними кутами відразу кілька доріг та вулиць, не давши можливості пішоходам знайти спосіб їх відносно безпечно долати.

      – Тут! – вказав я на пожухлі кущ не те шипшини, не то вовчих ягід, що жався до самого узбіччя крейдяної дороги. Такий же припорошений білої пилом, як і все навколо.

      – Де? – не зрозумів Жека.

      – Тут! – повторив я і поліз за кущ.

      Хто б міг подумати, що саме тут, в цій чахлим травичці – а яка могла вирости на ґрунті з крейди? – за кущем, який пора б було давно і викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар ніг, ховається найбільше диво з див – півлітрова банку самогону, загорнута в старенький місцями порваний пакетик.

      – Ось! – я вийняв банку і СКАЧАТЬ