Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською). Федір Титарчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Нічого, зараз знайдемо! – запевнив нас Льоха і нам довелося змінити маршрут, оминаючи центр з його «удареною на всю голову транспортною розв'язкою», і рухаючись через залізничний вокзал, повз приватного сектора і пивзаводу, що вже доживав свої останні часи.

      – А куди ми йдемо? – знову поцікавився Жека.

      – На човнову станцію, – пояснив я.

      – Нахрена?

      – Так треба, – пояснив я. – Там зрозумієш…

      Тільки я в воду не полізу! – тут же попередив на всяк випадок нас Жека.

      Але, власне, в воду лізти і не було потреби. Просто човнова станція, так само як і велика частина міста, прийшовши в запустіння ще при Союзі, а зараз і того гірше – занепавши і зносившись, давно не функціонувала. Старі кістяки човнів, купи металобрухту та іншого сміття лежали там горами, але, що найголовніше, лежали осторонь, в деякому віддаленні від дороги, що в'ється вздовж річки з одного боку і величезного крейдяного пагорба, на якому і стояло наше місто, з іншої. Саме таке затишне і закинуте місце нам і потрібно було, щоб неспішно розпити те, що вже було мною приховано при досить неоднозначних обставин прямо під кущем біля узбіччя тієї самої вулички.

      – У воду і не треба. – запевнив Жеку я.

      Наш спуск зайняв якийсь час, потім довга дуга вздовж порослої очеретом річечки Куп’янки, що можна було б перестрибнути вприсядку, але її закопали і облицьовували бетоном в свій час так, словом, нам довелося тягнутися до раздолбаного мосту, далі рейками і шпалами до вокзалу, а звідти, захоплюючись величчю колись кругового під'їзду до вокзалу, нині все більше такого, що вже уходив в болото та заростав очеретом, к тим самим будиночкам за похиленими парканчиками і далі…

      – Прийшли, – пояснив Льоха. Чомусь пошепки. – Полізли. – і він вказав на яблуню, що своєю кроною давно перевалилась через штахетник.

      З боку вулиці на дереві не було ні однієї цілої гілочки, жодного не потерпілого листочка, нічого живого – мабуть, часто тут походжали веселі компанії, зрізуючи шлях додому, з боку лікарні або парку.

      – Полізли, – і Льоха досить швидко, незважаючи на свої габарити, скочив на паркан.

      Зелені яблука, зелені абрикоси, зелене все – аж до щавлю. Все це не доживало і своєї першої декади, споживаної нами або пацанами помолодше. Складно повірити – але не можна було просто піти в магазин і купити там хоч щось пристойне з овочів або фруктів. Їх там просто не було. У кращому випадку перегній з моркви або капусти. Траплялося, бабусі виносили припаси минулого року, але витрата грошей на таку штуку, як яблука була просто немислима!! Зростуть через пару місяців. Ось тоді… А поки, авітаміноз, молоді зростаючі організми, і хана всьому зеленому, що може бути з'їдено. Хана до такого стану, що на бідній яблонці одночасно могло сидіти до десятка нас, вишукуючи останні, розміром з горошину, що зав'язалися яблучка.

      Приблизно СКАЧАТЬ