Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дорозі з того боку, звідки мали вийти ми.

      У вухо задмухало:

      – Чому ми ховаємося, може, вони на навчання їдуть?

      Ну не вміли пан Губицький довго дутися, особливо коли на язиці крутилися сотня-дві дурнуватих запитань і, звичайно, під рукою був той, кому можна їх усі ставити.

      Вершники неспішно зацокали повз нас. Точніше, цокали не вони, а коні, але в нас так уже заведено: не конячка-розумниця довезла, а молодець-наїзник доскакав. Був би він таким молодцем, якби довелося на своїх двох усі милі цокати?

      – Угу, на навчання…

      Ні, я не сперечався. Могли навіть парубки прямувати в сусіднє село на танці – неділя як-не-як! Могли. Але надто вже серйозно сиділи на них темно-сині уланки[39] з темно-червоними обшлагами і обшивками комірців та десятьма білими ґудзиками з кожного боку. А чапки[40] з бичачої шкіри з козирком від сонця і темно-червоним вершечком та такого ж кривавого кольору панталони, заправлені в чоботи, одним своїм виглядом мали наганяти страх!

      Я вже не кажу про карабіни Штаєра з високою скорострільністю, револьвери Гассера та кавалерійські шаблі з посрібленими ефесами! І коники їхні стрій тримали аж надто рівнесенько, як на параді. Та й тиша стояла над ними аж надто тиха: тільки плескіт річки і храп коней. Тепер відповісте мені, на які такі танцюльки вони напудрилися і нарум’янилися?

      Цифри на їхніх ґудзиках я не міг звідси бачити, але, судячи з обмундирування, то був, найпевніше, ескадрон уланів Першого полку цісарсько-королівського ландверу[41] з Ялівця!

      Я підняв руку і затис нею рот мого супутника. Зух! Не пискнув навіть! Так тримати – і ціни тобі не буде в нас на Ринку в базарний день.

      Вони проїхали – і ми не зговорюючись дременули з хащ. Верболіз верболозом, але злючу кропиву здалося б попалити. Проте в нас не було ні сірників, ні сухостою, ні часу на це. Як подумати, так у нас із часом взагалі була біда. Він, час, стік кров’ю і страхом майже місяць тому в одній халабуді, яку чи то забули знести, чи лишили саме для таких випадків. А дні, що настали опісля, були лише хитрими викрутасами долі у її знаменитій грі в кота й мишу. У найжорстокішій із її ігор.

      Ліпше одразу, ніж по краплині. Ліпше мертвим, ніж поруч із тим, кого ти намагався вбити.

      Відкритих просторів ми тепер побоювалися. Через те, перейшовши вбрід мілку тут річку Стир, до кінця дня ґрунтовно і по коліна влипли в болото. Навіть не влипли, а вляпалися, і не те щоб з власної волі, а, як кажуть у нас на Галичині: якби той розум спереду, що тепер ззаду. У вас так не кажуть?

      – Знаєш, як називалося село, біля якого ми проходили, з тої сторони річки? Заболотці!

      Хто б сумнівався!

      – Там є одна глибока криниця, звідки, кажуть, раз на рік чути голос орача, який орав свою ниву на Паску і провалився на тому місці під землю. Моя нянька була звідси, вона мені розказувала цю байку, і я дуже боявся після цього підходити до води… Тому так і не навчився плавати…

      Одне СКАЧАТЬ