Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Лемберг. Під знаменами сонця - Анна Хома страница 20

Название: Лемберг. Під знаменами сонця

Автор: Анна Хома

Издательство:

Жанр: Историческая литература

Серия:

isbn: 978-966-14-7687-4,978-966-14-8439-8

isbn:

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Янеку, – торкнувся я пуцьвірінка, що пластом лежав на пузі, – вставай.

      – Нізащо.

      – Вставай, попереду розвилка. Треба вибрати, куди підемо. Я думаю, в місті ми зможемо загубитися швидше, тому вставай.

      Місто – моя стихія, моя релігія, мій талісман. А Янек на все це – та з найвищої дзвіниці:

      – А чого я там не бачив?… І не смій мене чіпати!.. Чому ти ніколи не слухаєшся? Хіба я не встав би сам? Ні, тобі треба продемонструвати, який ти витривалий і без… безапеляційний!

      – Без що?

      – Ну ти й глухомань! А ще кажеш місто, місто…

      Я вдав, що оглух. Якби повисла на мені істота взяла з мене приклад і вдала, що оніміла, з нас вийшли б хороші напарники для гри в карти. Але…

      – А які принципи їхньої роботи: спочатку оточують, а потім спускають псів, чи навпаки? Слухай, а якщо ми намастимося цією… як її… ну, гидотою, якою солдати мажуться в тропіках від комарів, може, вони нас не почують?

      – Хто – солдати чи комарі? – не втримався я.

      – Пси, Мар’яне, пси! Чому ти ніколи не хочеш думати?

      Мізки вишибло. Ще в дитинстві. Однією товстою буковою тростиною.

      – О, бачиш? Розвилка!

      Точно так само гонорово він казав, демонструючи мені свої апартаменти: «От бачиш? Твоя кімната». Точно так само, як тоді, я пробурмотів:

      – Ні, не бачу. Із зором у мене зле. Криває на ліве око…

      Спливло ще кілька дорогоцінних хвилин. А потім ще. Ми продовжували стояти на відкритій місцевості біля розвилки, де нас міг побачити будь-хто більш-менш зрячий. А більш-менш розумний міг зметикувати, хто ми і звідки, бо про пожежу, напевно, уже було відомо всім, хто більш-менш чув бодай на одне вухо. І не тому стояли, що на сонечку хотіли погрітися, гори воно ясним полум’ям…

      – Ну чому ти не хочеш іти в місто? – укотре починав я.

      – Інтуїція! – рубав він з плеча.

      – А в мене досвід.

      – А моя інтуїція весь твій досвід з потрухами зжере і не подавиться!

      Ви уявляєте? Нарешті ми дружно замовкли, переглянулися й пішли прямо, лугами і балками. Кому потрібні дороги?

      До вечора ми встигли обійти стороною чотири села. Янек усе поривався сказати, що в селах зазвичай живуть люди і, може, вони мають чим заморити черв’ячка, але виховання на те і виховання, щоби не дозволяти людині опускатись до думок про таку примітивну річ, як шлунок. Тій людині, для якої страшніше безчестя, аніж довгий шлях у нікуди.

      Коли із сонцем тихцем покінчили за пагорбом, залишивши у свідках півземлі і наслідивши так, що півгоризонту виявилося заляпаним кров’ю, Янек видав свій фірмовий рев і опустився навпочіпки. А що я? Мені ніколи під ноги дивитися. Я, може, природою цікавлюся. У містах такого заходу сонця сто років проживи – не побачиш. Та що сто? Мені ось наче триста перший пішов, а справжнього неба не довелося зріти.

      Давай-давай, виправдовуйся, роззяво.

      Ожина, по якій я ледве не пройшовся СКАЧАТЬ