Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а вчора… – він осікся і сильніше зацокотів зубами. Ще б пак! Короткий оксамитовий сюртук, вишита срібними нитками камізелька, шовкова сорочка, ногавиці до колін і лаковані черевики. Посипати пудрою – і можна виставляти у вітрині цукерні Гросса і Струса на Гетьманській![30]

      Я посовався туди-сюди, пробуючи знайти м’якше місце для своєї дупи, але пеньок лишився вірний собі до скону і надавався до сидіння не більше, ніж розпалений п’єц. Трухлява перекладина вночі розвалилася піді мною в момент особливо захопленого споглядання місяченька, і я перебрався сюди – щоб його головою вперед викрутило, цей огризок дерева!

      – Послухайте, ваша ясновельможносте. Коли ви пішки під столи і фури ходили, я бігав по снігу босоніж, і нічого, не вмер.

      Аякже, бігав… Вигнали на сніг старші брати по ремеслу за те, що племінником мене Фонсьо кликав і мені належалося містечко потепліше. «Йди, грійся», – сказали вони.

      – Починається, – просвердлив мене поглядом Ян, весь у соломі, але від цього не менш грізний. – А цвяхів ти часом не ковтав? Не хочеш – не одягай, нехай полежить собі на землі, їй уже й так нічого гіршого не може притрафитися.

      До речі, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зійде.

      – П’ята година, – на око визначив я.

      – Піду пошукаю воду, – непевно мовив Янек, залишаючись на місці. Тільки волосся поки що трималося. Усе решта швидко міняло свої кольори. Доспоримо ми до кінця – і дивись, на одного рудого стане менше. Я підвівся. Якби не лінь, викорчував би цей клятий пеньок і закинув би в хащу.

      – Біжімо. Куртку одягне той, хто перший здохне.

      О, битися об заклад – це по-їхньому, по-шляхетному. Бідака. Йому не довелося бачити, як я бігаю. Кому довелося – удруге за мною не ганявся. Тільки рукою махав. Доти, поки я не виріс і не став сам ганятися за іншими. І рукою не махав, а доганяв раз і надовго.

      Янек рвонув, як необ’їжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку – заважала дивитися.

      У такт моїм рухам підстрибували настовбурчені дуби і буки, акуратненькі білочки на гілочках, гнізда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягідки та всіляка дрібна лісова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим сріблом. Ритмічно постукували невидимі дятли. Ритмічно згиналися й розгиналися коліна і лікті.

      Ритмічно вмирали секунди, устеляючи мій шлях осколками часу. Хто сказав, що немає надії? Є. Але в тім краю ніколи не буде мене.

      Янек почав перефарбовуватися в ніжно-рожеві відтінки.

      – Ти хоч уявляєш, куди ми біжимо? – недовго думаючи, звалив він мене першим же запитанням.

      Я досвідченим оком окинув хмарки.

      – На північ.

      – Ха!

      Ліс пішов угору, і знущання залишилося незавершеним. За десять хвилин:

      – Знаєш, що мені спало на думку?

      Де вже мені, темному, світлі мислі зріти?

      – Наш архів СКАЧАТЬ