Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ придумаєш.

      Він сидів навкарачки і крізь міцно стиснуті пальці тік брунатний сік. А як файно все починалося…

      – Гадаєш, не довіряю? – Ян скочив на ноги і ступив до дерева, одинокого, кряжистого, схожого на прангер.[33] І обернувся до мене. – Думаєш, йду з тобою весь день і гадаю: ти чи не ти? А вночі так взагалі спати боюся, тільки прикидаюся, що сплю? Так про мене мислиш?! – майже закричав він, але враз заспокоївся, а на кирпатому обличчі залягли тіні: це запекло і стрімко навалювалися сутінки.

      – Ось що ми зробимо. Твій укоханий ножичок з тобою?

      Я намацав його ліктем під сукном. Подаруночок. Мало хто тепер такі носить. Часи змінилися. Війни притихли. Перейшли в підпілля.

      – Ти якось нахвалювався, що можеш із двадцяти кроків у монету попасти? Було?

      Ну, у монету, може, й ні, а в людину, особливо якщо в неї біла сорочка на нічим не захищених грудях, особливо якщо під цією сорочкою б’ється серце ворога, особливо якщо мріяв про це багато років…

      – Зараз ти отримаєш можливість переконатися, наскільки я тобі довіряю.

      Янек став спиною до стовбура, випростався, зціпив зуби і, мабуть, уявивши себе на дуелі, відкарбував:

      – Відрахуй двадцять кроків і метай. Як балаганник на ярмарку.

      Для тих, хто не зрозумів, – у нього метати. Ножичком, між іншим. Тим самим, що колись пробивав лати навиліт.

      Мене на млі ока[34] поставило на ноги. Твердо поставило, хоч і рубануло спершу по потилиці. Що не кажи, довір’я – препаскудна штука…

      Я, не дивлячись, витягнув з-за пояса свою коштовність, узяв двома пальцями рукоять і розпочав відрахунок. Зараз він переконається, наскільки можна мені довіряти.

      Коли відстань між нами подвоїлася, сутінки розгулялися донесхочу. Дуже добре. У протоколі запишуть: підкрався під покровом ночі. А вдень такого не напишеш. Удень довелося б їхнім поетам щось інше грипсати.[35] Наприклад, підповз із тилу, а що дзюра з фронту, так наскрізь прошпигнуло.

      Я відчув приємну важкість у руці. Може, і прошпигнути.

      Змах – й обурений виск надвоє розпореного вітру, і раптова легкість у руці, що позбулася приємної важкості й інстинктивно потягнулася слідом за нею, добровільно відпущеною в політ, і… застигла на рівні кидка. Передумуючи, надто пізно передумуючи.

      Метал увійшов глибоко, майже на три четверті своєї довжини. Не підвів мене добрий метал.

      Фігура біля стовбура постояла трохи і почала повільно осідати долу. Ніби перехотіла стояти біля дерева, схожого на прангер. Ніби раптом захотіла подрімати.

      Чоботи зробилися важкими – не підняти, віки старезними – не дожити, ножі швидкими – не врятуватися. Спливли хвилини, й ображений вітер нехотячи доніс до мене слабкий смішок і охриплий голос:

      – Усе в порядку, Мар’яне.

      У нього завжди після приступу задухи з’являлися усмішка і хрипота. Правда, руки з горла він поки не віднімав.

      Вітер СКАЧАТЬ