Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не хотів тебе налякати.

      Угу.

      – Але ти подивися на цей дуб!

      «Цим дубом» виявилася загусла до твердості каменя чорнота, що закинула над нами мертві нерухомі сіті. Де він угледів дуб?

      – Знаєш, із чим він у мене асоціюється?

      Я піймав себе на тому, що хотів би, щоб він говорив тихіше. Небо майже не просвічувало крізь густу плутанину, і я відчув себе людиною, над якою закрили дашок криниці. Я почав тихесенько відступати.

      – …З тобою, мій мовчазний друже! Цей дуб такий самий пазуристий, ікластий і… без єдиного живого листочка!

      І він розсміявся. Драпіжна гілляка не дрімала і вчепилася на зворотному шляху в моє волосся.

      – Холєра ясна!

      – А от лаятися він, мабуть, так і не навчиться.

      Я почув, як Янек поплескав рукою по стовбурі.

      Я навіть про гілляку, якій обіцяв переломити всі кісточки, забув. Він не боявся! Мало того, він був із глухоманню на ти!

      Удалині протяжно ухнуло і затихло.

      – Ну, якщо ти дав обітницю мовчання… – голосно образився Янек. Я мало не пристукнув його. А глухомань… я оглянувся… залишалася глухоманню. І, звичайно, готувала порушнику спокою заслужене покарання.

      – Десять ринських дістати – гарна нагорода!

      Ой, заб’ю я пана, хоч ’го трохи шкода!..

      При тьмяному світінні, в оточенні мороку, по неходженій стежині йшов порушник і горланив на весь ліс пісеньку про хлопів Тарнавського повіту[29]… Я, притримуючи рукою гілляку, оту саму, драпіжну, дивився в обидва ока глухомані і ясно бачив свій страх, і бачив, де його коріння. Дитинство мого порушника минало серед природи і вчило його не боятися живого. А моє дитинство, кам’яне, убите в крівлі, димарі і підвали, уміло не боятися тільки мертвого.

      – Це не голос. – Я обережно рушив слідом. – Це Боже покарання.

      Але коли знову щось шаснуло просто в мене з-під ніг, я пробачив його голосу відсутність голосу і вперше за багато-багато днів та ночей утішився, що я не один.

      – Мар’яне! – обірвав свою арію Янек. Глухомань зітхнула і відняла руки від вух. – По-моєму, попереду прогалина.

      – По-моєму, теж, – сказав я, уп’явшись очима в суцільну темряву. Єдина прогалина, яку я зміг відшукати, висіла разом з місяченьком у мене над маківкою.

      Коли ми пройшли вперед, я зневажливо хмикнув:

      – І це ти називаєш прогалиною?

      І одразу щось пацнуло мене по носі. Я розтиснув кулак – соснова шишка. Як попередження: не порушуй, непрошений. Відомщу.

      Я зацмулив шишкою в нікуди. Знаю, глухоманище, я всюди непрошений.

      Дерева глухо зашуміли, потривожені раптовим нападом вітру. Я підійшов і присів на перекладину, що з’єднувала два стовпці з козирком. Ще два стовпці і перекладина були зламані, але залишки соломи збереглися. Навіть я, міщух, зрозумів, для кого ця годівниця призначена. А Ян Губицький, СКАЧАТЬ