Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ви, мила моя, хочете зробити добру справу, то витріть соплі і беріть ноги в руки, а руки – у кулаки. Мені ніколи міняти вам пелюшки!

      Тільки негідник міг так зараз із ним говорити. Знайомтеся, я і є той негідник.

      – Горить, – філософськи відреагував Янек.

      Мені ця філософія перестала здаватися забавною.

      – Ну і мокніть собі, моя дорога, а я пошукаю сухішу місцинку.

      І я вирушив до лісу. Він дихнув на мене чорною, похмурою, злою пусткою. Я сам був чорним, похмурим і злим. А на додачу до всього – голодним. Руки потягнулися до пояса, обмацали його, не повірили й обмацали ще раз. Я крутнувся на підборах і вибіг на узлісся. Заграва займала півнеба, але я оголосив себе незрячим, у два стрибки опинився перед заплаканою дитиною, підняв її, як пір’їнку, і припер до деревця.

      – Де мішок, який я був причепив сюди, до пояса, підберезовику ти мій?

      З провізією, теплим одягом, різними вкрай необхідними в дорозі дріб’язками і фальшивим паспортом на ім’я Мар’яна Небродовича.

      – Я його викинув. Він був заважкий.

      – Ти викинув мій мішок? – перепитав я з лагідним сказом у голосі. – Мій мішок? Де ти його викинув?

      – Там, на сходах, по дорозі в хол.

      – На сходах? Мій мішок? – видно, двері мої незмащені заїло остаточно. – Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженціями? Ні, книжки ти б не викинув, ти б їх поволік на собі на край світу.

      Він байдуже дивився просто на мене. Не мав звички відводити погляд, навіть якщо йому в лице дихав такий звір, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковість його думки.

      – Я не думав, що там забавки… Просто я нічого не збирався з цього дому брати.

      – Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевірив би кишені, чи не гвізднув[28] я чогось дорогоцінного.

      Чесне слово, він навіть перестав плакати. Очі зробилися сухими і жорсткими.

      – А це не діло рук шляхтича – по чужих кишенях лазити. У мене поки що мій титул не забрали, забув? І руки забери.

      У-ух!

      – Та пропади він пропадом, той мішок.

      І фальшивий паспорт туди ж.

      – Я добуду новий, файніший.

      Мішок, звісно. Паспорти не святі ліплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снігу, а літом трави не допросишся.

      Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсім недавно він лише ковтав.

      – Як це – добудеш? Яким чином?

      – О-о, тобі розкажи, – запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лісу. Янек за мною.

      – Що означає «розкажи»? Що ти задумав?

      – Ну-у, нічого такого…

      – Мені не подобаються твої «о» і «ну».

      А мені не подобається один… чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно.

      – Пояснень я, звісно, не дочекаюся, Мар’яне, не у твоїх це правилах порушувати власні правила…

СКАЧАТЬ