Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

      Розлив свій гнів і стих.

      Струмки рокотять яром,

      і райдуга стожаром

      дзвенить у стих.

      А він вже на луці!

      Не слухається татка:

      заголить ноженятка

      і в мандрівці!

      Кругом скалки, огні…

      Нахилиться дитина —

      горить в руках зорина, —

      чи то ж у сні?

      Ах, сон той – віщий дзвін:

      курить, мете сніжниця,

      а він у пісні сниться —

      мов наздогін.

      Жайворонить високий крилас,

      а кругом – верболозові нетрі.

      Метелик непрудкокрилий

      плутається в повітрі.

      Любо йти на озера й луки:

      в цю благодатну мить

      благословляють незримі руки

      тих, в кого серце болить.

      Ніхто не нагонить іззаду,

      і спереду не видно нікого.

      Лози. Піски. Левади.

      Я загубив дорогу.

      Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються,

      у сяйві ранку я почув отут уперше,

      немов сопілки звук тремтячо-металевий,

      цикади пісню.

      Здавалося, вона декламувать хотіла

      чиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі:

      з запалом, без цезур почне… і на четвертім

      замовкне нагло.

      Колись… давно… оцим напівантичним краєм

      у сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.

      На море дивлячись, він скандував напам’ять

      свого Гомера.

      Уривок той малий, гекзаметра півчверта,

      перейняла в лозі тямка її прамати,

      а нині ви його повторюєте дзвінко,

      мої цикади!

      На прю стає холодний ранок:

      ще схід дрімає в сизій млі,

      а голубий, як льон, серпанок

      затлівсь над скибами ріллі.

      Іду. За річкою співають

      десь півні – скрізь такий простір

      і чуть, як верховіттям має

      широколистий осокір.

      Підбилась високо зірниця

      і гасне, міниться ген-ген —

      і раптом: огняна зіниця

      новітній озирає день.

      Бреду обніжками й житами.

      Кругом волошки, дикий мак.

      а гони вбік – біжить ланами,

      переливається байрак.

      Не диха вітер. Сонце – в плечі.

      По межах, де збуяв пирій,

      стрибають коники й щебече

      десь жайворонок угорі.

      І в сяйві все палає й мліє,

      а в далині, де небосхил

      з землею злився, бовваніють

      горби смарагдових могил.